— Достойнішого захисника я б не могла собі побажати,— ледве змогла промовити вдова.
Тоді сер Патрік узяє жінку за праву руку й, поцілувавши її в чоло, як того вимагав звичай, урочисто промовив:
— Нехай господь бог і святий Іоанн поможуть мені в скрутну годину, коли я виконуватиму обов'язок твого захисника, по-рицарському вірно і мужньо. А тепер іди, Магдалено, й вибери собі сама серед чоловіків славного Перта, присутніх тут чи відсутніх, ще одного захисника на випадок, якщо той, на кого ти поскаржилась, виявиться нижчого від мене звання.
Всі в залі звернули очі на Генрі Сміта, якого думка громади вже давно визнала за чоловіка, з усіх поглядів найбільш придатного для ролі оборонця прав Магдалени Праудф'ют. Але вдова, хоч і бачила, на кого всі дивляться, не чекала поради чи підказки. Як тільки сер Патрік замовк, вона рушила через залу туди, де в кінці столу стояв серед чоловіків свого стану зброяр, і взяла його за руку:
— Генрі Гоу, або Сміте,— звернулася вона,— шановний городянине й майстре! Мій... мій...— Магдалена хотіла була сказати "чоловік", але це слово зав'язло у неї в горлі, і їй довелося висловлюватись по-іншому,— Той, що пішов од нас, любив і цінував тебе як нікого іншого на світі, отож тобі й годиться захищати права його вдови та сиріт.
Навіть якби в Генрі й була змога,— а в ті часи її просто не було,— якось ухилитися чи відмовитись від довіри, покладеної на нього ніби всією громадою, будь-яке бажання чи думка про це щезли б ту ж мить, коли вдова звернулася до нього з першими своїми словами*, сам голос із неба не вразив би так його серце, як прохання нещасної Магдалени. Нагадування про дружбу з небіжчиком схвилювали зброяра до глибини душі. Поки Олівер був живий, його надмірна прихильність до Генрі, безперечно, виглядала трохи безглуздо й смішно, коли зважити на те, які різні обидва вони були. Але тепер усе це забулось, і палкий на вдачу Генрі пам'ятав тільки, що Олівер був йому щирим і дорогим товаришем,— чоловіком, котрий любив його і шанував з таким запалом, на який тільки був здатний. Крім того, зброяр мав вагомі підстави гадати, що нещасний став жертвою удару, призначеного для нього самого, Сміта.
Ось чому Генрі з готовністю, якої ще хвилину тому він навряд чи від себе й сподівався і яка, здавалося, виказала тепер його потаємну радість, припав губами до холодного чола сердешної Магдалени й відповів:
— Я, Генрі Сміт, громадянин Перта, що мешкає у Вінді, чесний і добропорядний чоловік, вільнонароджений ремісник,, приймаю на себе обов'язки захисника вдови Магдалени Праудф'ют та оцих ось сиріт, виступлю на двобій за її права з будь-ким, рівним мені станом, і битимуся доти, доки стане мого духу. І нехай допоможе мені в скрутну хвилину бог і добрий святий Іоанн!
Притлумлений гомін знявся в залі міської ради, показуючи, як палко городянам хотілося довести розпочату справу до кінця і які впевнені вони були в її щасливому завершенні.
Після цього сер Патрік Чартеріс, не гаючись, почав збиратися до короля, щоб дістати дозвіл на розслідування вбивства Олівера Праудф'юта, відповідно до давнього звичаю, через вичробу домовиною або, як буде треба, мечем.
Він виконав пей свій обов'язок, тільки-но розійшлася міська рада, у приватній розмові з королем. Роберт Третій був прикро вражений, почувши про новий клопіт, і наказав серу Патріку та супротивній стороні на другий день, одразу після вранішньої відправи, з'явитися на королівську раду й вислухати його волю. А тим часом до сера Джона Раморні послали від двору гінця з дорученням узяти в рицаря список усіх його людей і наказали йому під загрозою суворої покари залишатися з усім своїм почтом у місті й чекати подальшого рішення його величності.
РОЗДІЛ XXI
О боже, гляньте, як це все проходить. На бій!" Хай правого боронить бог!
В. Шекспір, *Генріх IV*
У тій самій залі домініканського монастиря, де відбувалася королівська рада, Роберт Третій сидів тепер із братом Олбані, який зі своєю показною суворою доброчесністю та справжнім мистецтвом облуди так легко вмів підкорити своєму впливові безвольного монарха. Та це, зрештою, і не дивно,— адже тому, хто рідко бачить речі в їхніх справжніх обрисах і барвах, вони здаються такими, якими їх малює йому зухвалий, підступний чоловік, та ще й з усіма правами найближчого родича.
Сповнений, як завжди, тривоги за свого безталанного, оточеного поганим товариством сина, король і тепер намагався довести Олбані, що Ротсей зовсім не причетний до смерті шапкаря, хоч сер Патрік Чартеріс, нічого не приховуючи, висловив свої підозри на розсуд його величності.
— Це таке лихо, брате Робін! — нарікав король.— Такий украй нещасливий випадок! Тепер легко може дійти до чвар і ворожнечі між вельможами та місцевими громадами, як це вже було в багатьох чужих краях. У цьому ділі мене втішає тільки одне: оскільки Ротсей уже звільнив сера Джона зі служби в себе при дворі, ніхто більше не скаже, ніби Раморні чи котрийсь із його людей вчинив цей кривавий злочин (якщо його .ічинив справді хтось із дому Раморні) на догоду чи за вказівкою нещасного хлопчика. Я певен, брате, ми обидва можемо засвідчити, як охоче він згодився на моє прохання звільнити Раморні зі служби в себе після тої бійки на Керф'ю-стріт.
— Так, я це пригадую,— відказав Олбані,— і щиро сподіваюся, що взаємини між герцогом Ротсейським і Раморні не поновилися після того, як принц начебто дав згоду виконати бажання вашої величності.
— Начебто дав згоду?! — перепитав король.— Поновилися взаємини?! Що ви хочете цим сказати, брате? Хіба Давид не обіцяв мені розлучитися з Раморні, якщо той прикрий випадок на Керф'ю-стріт пощастить залагодити й забути? Ротсей визнав, що Раморні — поганий порадник, здатний втягти його в будь-яку халепу, і заслуговує вигнання чи іншої покари, яку ми на нього накладемо. Адже ви, звичайно, не маєте підстав сумніватися, що Ротсей запевняв нас щиро і додержить свого слова! Пригадуєте, ви ще порадили не висилати Раморні, а накласти велику пеню на його маєток у Файфшірі, і принц сам сказав, що не тільки для Раморні, а й для нього самого краще буде вислати стайничого з Перта?!