Коли дівчина так безтямно закричала, звертаючись до чоловіка, що, як вона гадала, вже ніколи її не почує, той живий-здо-ровий відчинив двері — і якраз вчасно, щоб не дати гості впасти на землю. Серце Генрі сповнила незмірна радість від такої несподіваної зустрічі, і тільки подив не давав зброяреві до кінця повірити в своє щастя, а потім розпач, коли він уздрів заплющені Катарінині очі, побілілі й напіврозтулені губи, непритомний вид. Йому здалося, що вона вже й не дихає.
Незважаючи на загальну тривогу, що давно охопила й жителів Вінда, Генрі з дому не виходив. Він твердо поклав собі триматися від усього збоку і, якщо пощастить, не встрявати в жодну бійку. І тільки на заклик магістрату,— а йому він як громадянин міста не підкоритись не міг,— Генрі зняв зі стіни меч та запасний невеликий щит і вже зібрався був іти, щоб виконати свій обов'язок — уперше проти власної волі.
"Ох, тяжка моя доля,— зітхнув зброяр.— Місто щоразу втягує мене в свої чвари, а ці бійки Катаріні такі ненависні! Я певен, у місті чимало дівчаг кажуть залицяльникам: "Іди хоробро виконувати свій обов'язок, і ти завоюєш мою прихильність!" Таж не посилають по їхніх женихів, а кличуть мене,— того, хто не може виконати обов'язку чоловіка й захистити нещасну співачку і хто не може, як личить громадянинові, вийти на бій за честь рідного міста! А чому? Бо норовлива Катаріна поведеться зі мною так, ніби я розпусник і забіяка!"
Такі думки снували в голові Генрі Сміта, коли він збирався вийти з дому. Та тільки-но зброяр одчинив двері, найдорожча його серцю людина, та, яку він сподівався побачити зараз найменше, постала перед його очима і впала йому в обійми.
Вражений, зраділий і наляканий — все заразом — Генрі не втратив, однак, самовладання, такого потрібного за цих обставин. Перше ніж бігти на заклик — хай там який нагальний — магістрату, треба було привести Катаріну до тями й улаштувати її в безпечному місці. Зброяр підхопив дівчину на руки й поніс свою ношу,— легеньку, мов пір'їнка, але для нього дорожчу, ніж якби вона була зі щирого золота,— до невеличкої світлиці, яка колись належала його матері. Для недужої людини ця кімнатка годилася найкраще,— вона дивилася вікнами в садок, і сюди не долинав гамір міста.
— Агов, нянечко!.. Тітонько Шулбред!.. Скоріше сюди! Йдеться про життя і смерть.,. Допоможи їй!
Придріботіла стара.
— Якщо тебе знов треба втримати й не пустити в бійку... Стару Смітову няньку теж розбуркав гамір на вулицях, але до
чого ж вона була вражена, коли побачила, як її годованець ніжно, обережно поклав своїми дужими руками на ліжко покійної господині безживне, здавалося, тіло Пертської Красуні!
— Катаріна Главер?! — скрикнула стара.— Матір божа! Невже ж таки мертва?
— Та ні, старенька,— відказав Генрі.— Серденько в голубки б'ється, вона дихає... Чого ж ти стайа? Ти поможеш їй краще, ніж я... Принеси води,.. Га, може, яка настоянка знайдеться, ти ж бо на цьому ділі дооре знаєшся... Небо послало її в мої руки не для того, щоб вона померла, а щоб жила — собі й мені на втіху!
Зі спритністю, якої ледве й можна було сподіватися від такої чстарої жінки, нянька принесла все потрібне, щоб привести Катаріну до тями. Як і багато жінок за тих часів, Шулбред знала, що слід робити в таких випадках: вона вміла навіть лікувати легкі рани, і це своє вміння їй доводилося застосовувати досить частенько з огляду на войовничу вдачу її годованця.
— А тепер, синашу,— сказала Шулбред,— випускай з обіймів мою пацієнтку,— хоч вона й варта того, щоб її міцно пригорнути,— та вивільняй свої руки. Ти теж мені помагатимеш. Ні, я не проти, щоб ти тримав дівчину за ручку, от тільки легенько поплескуй її по долоні, аби вона розтисла пальчики й не складала їх у кулачок!
— Щоб я бив по оцій тоненькій, прекрасній ручці?! — промовив Генрі.— Краще вже накажи мені вдарити молотом по скляній чаші, ніж ляскати моїми зашкарублими пальцями по її ніжній долоні!.. Ні, ми не битимемо по цих пальчиках, ми знайдемо кращий спосіб їх розімкнути!
І Генрі припав губами до чарівної Катаріниної руки, яка враз ворухнулась,-— ознака того, що свідомість поверталася. Потім Пертська Красуня раз, удруге глибоко зітхнула, розплющила очі й спинила погляд на своєму коханому, який стояв на колінах біля її ліжка, а тоді знов опустила голову на подушку. Вона не забрала своєї руки з долоні коханого, і ми поблажливо маємо повірити, що дівчина опритомніла ще не зовсім і не помічала, як зброяр, користуючись таким її станом, притискає ніжну ручку собі то до губів, то до грудей. Воднораз ми мусимо визнати, що на її щоках уже проступив рум'янець, а її дихання ті дві-три хвилини, поки вона нерухомо лежала на подушці, було глибоке й рівне.
Почувся грюкіт у двері, і люди почали гукати господаря на всі його імена: Сміт, Гоу, Гал із Вінда,— як ото язичники на всі лади закликають свої багатоликі божества. Кінець кінцем натовп під дверима, як ото католики-португальці, що стомилися звертав тись до святих, перейшов на крики та лайку.
— Ану виходь, Генрі! Ганьба тобі, чоловіче! Якщо ти негайно не відчиниш, тебе огоюсять порушником громадянської присяги й зрадником славного міста!
Компреси та настоянки старої Шулбред зробили, видно, своє діло, і помалу Катаріна почала приходити до тями; вона більше, ніж дозволяла їй доти незручна поза, повернула до коханого обличчя і, не забираю™ в нього своєї лівої руки, праву поклала .йому на плече, так наче хотіла втримати його біля себе. І прошепотіла :
— Не йди туди, Генрі... Зостанься зі мною... Вони вб'ють тебе, ті кровопивці!
Катаріна була щаслива, що застала коханого не холодним трупом, як уже дуімала, а живим-здоровим, і її ніжні слова,— хоч і вимовлені так тихо, що Генрі їх ледве розчув,— вплинули на нього, як видно, дужче, ніж ті, котрі гукали його за двері. Він так і стояв навколішки край ліжка, дарма що десятки голосів без угаву кликали його на вулицю.
— Вгамуйтеся, люди! — нарешті крикнув один сміливець до решти.— Цей зухвалий Сміт просто глузує з нас! Ламаймо двері й витягнемо його сюди за вуха!
— Ти хоч тямиш, що дієш? — озвався інщий, обережніший із тих," що добивалися в двері.— Той, хто вдереться до Генрі Гоу силоміць, ввійде в його дім цілий, а вийде такий, що костоправ матиме роботу!.. Та ось іде саме той чоловік, якого ми й попросимо побалакати з Генрі, нехай він розтовкмачить цьому боягузові й зрадникові, що й до чого.