Пертська красуня

Страница 76 из 154

Вальтер Скотт

свого брата. І, сказати щиро, ми не маємо права його за це звинувачувати, сер Джон Раморні, бо не багато допомоги король діставав досі від свого сина.

— То поможімо ж йому тепер, мілорде! — сказав Раморні,— Я знаю одну страшну таємницю... Олбані почав зі мною торгуватися, щоб я у змові з ним позбавив вас життя! Він пропонує мені простити все моч минуле, а також обіцяє свою ласку в майбутньому...

— Що ти верзеш, чоловіче?.. Позбавити мене життя?! Ти, мабуть, хотів сказати — корони? Це було б безбожно!.. Адже він — рідний брат короля... Вони сиділи на колінах в одного батька... Пили молоко однієї матері... Годі тобі, чоловіче! В які тільки дурниці може повірити хвора людина!

— Чи не так, "повірити"! — проказав Раморні.— Досі мене ніхто не називав легковіром. Та Олбані, спокушаючи мене, взяв собі в посередники чоловіка, якому повірить кожен, коли вже він натякає на таке зло... Навіть ліки, зготовані його руками, мають присмак отрути.

— Тьху! Той раб зведе наклеп і на святого! — відказав принц.— Ти, Раморні, хбч і дуже хитрющий, але на цей раз тебе просто пошили в дурні. Мій дядько Олбані — чоловік шанолюбний і був би радий загребти собі і своєму дому більшу пайку влади й багатства, ніж та, на яку він має право. Але припустити, нібито він замишляє скинути з трону короля чи вбити небожа... Посоромся, Раморні! Не примушуй мене нагадати давнє прислів'я про те, що зла боїться той, хто сам його чинить... Це в тобі говорить підозра, а не певність.

— Ваша високість фатально помиляється... Але я покладу цьому край. Герцога Олбані повсюди ненавидять за його неситу вдачу і скупість... А вашу величність, мабуть, більше "люблять, ніж...

Раморні замовк. Принц незворушно доказав за нього:

— Мене більше люблять, ніж шанують? Так воно і є, Раморні, і я не маю нічого проти цього.

— В усякім разі,— мовив Раморні,— вас більше люблять, аніж бояться, а для принца таке становище не зовсім безпечне. Але дайте мені слово честі, слово рицаря, що ви не розгніваєтесь на мене, хоч би що я зробив задля вас, і залиште мені свою печатку, щоб я міг од вашого імені гуртувати навколо себе друзів. І тоді герцог Олбані не матиме при дворі ніякого впливу доти, доки не приросте назад моя відрубана рука й, не почне знову виконувати накази мого розуму.

— Але ж ти не посмієш умочити свої руки в королівську кров?! — суворо запитав принц.

— Мілорде!.. Ні в якім разі... Проливати кров немає потреби. Життя може... ні, воно повинне згаснути саме по собі. Не доливайте в лампаду оливи або почепіть її без заслінки на протяг, і тремтливий плрмінець у ній згасне. Дати людині вмерти — це не означає її вбити.

— Ай правда... Про таке я й не подумав. Гаразд, припустимо, мій дядько Олбані перестане жити... Гадаю, тепер слід висловлюватися так?.. Хто— ж тоді правитиме шотландським— двором?

— Роберт Третій — за згодою і з пітримкою могутнього Давида, герцога Ротсейського, намісника королівства і alter ego *, на чию користь добрий король, стомлений від справ і клопотів державця, на мою думку, самохіть зречеться від трону. Отже, нехай живе наш славний юний монарх, король Давид Третій!

Ше, many fortis,

Anglis ludebit in hortis 2.

— А чи дозволять нашому батькові й попереднику,— запитав Ротсей,— жити далі й молитися за нас, за свого сина, з ласки якого він дістане привілей понести свою сиву голову в могилу не раніше, ніж його покличе власна смерть?.. Чи йому теж загрожує оте занедбання, внаслідок якого люди * перестають жити"? Чи не доведеться старому змінити мури в'язниці чи подібного до в'язниці монастиря на темну й спокійну келію, де, як кажуть священики, * грішник уже нікого не скривдить, а чоловік стомлений знайде спочинок"?

Другого ♦ я", тобто "правої руки" (лат.). Того, у кого міць в руках, 8абави ждуть в садах. (Лат.)

— Ви жартуєте, мілорде,— відказав Раморні.— Так жорстоко вчинити з добрим старим королем суперечило б законам людської природи й політики.

— А навіщо цього боятися, чоловіче, коли весь твій план — зразок протиприродного злочину й водночас короткозорого марнославства?..— суворо відповів невдоволений принц.— Навіть тепер, коли знамено шотландського короля чесне й неза-плямоване, він усе ж ледве тримає в * руках своїх вельмож. А хто ж піде за принцом, на совісті якого буде вбивство дядька й ув'язнення батька? Ох, чоловіче, твоя політика викликала б бунт навіть серед диких поган і турецького дивану1, не кажучи вже про королівську раду християнської країни... Ти був моїм учителем і наставником, Раморні, і багато з тих безглуздь, за які мені дорікають люди, стали, мабуть, наслідком твоїх повчань і твого прикладу. Може, якби не ти; я б не стояв тепер серед ночі в оцьому блазнівському костюмі,— він подивився на своє вбрання,— вислуховуючи марнолюбну й злочинну пропозицію вбити дядька і скинути з трону найдобрішого з усіх батьків. Не тільки з твоєї, але й з власної вини я так глибоко впав у безодню ганьби, і було б несправедливо, якби за це поплатився життям лише ти. Але не смій більше заводити зі мною такої розмови, а то позбудешся голови! Я викрию тебе перед батьком... перед Олбані... перед усією Шотландією від краю до краю! І на кожному ярмарковому хресті, скільки їх є в країні, буде прибито шматок трупа зрадника, який посмів звернутися до спадкоємця шотландської корони з такою мерзенною порадою!.. І все ж я щиро сподіваюся, що сьогодні вночі слова тобі підказувала гарячка й затруєний ліками виснажений мозок, а не якесь тверде рішення.

— Так, це правда, мілорде,-^— мовив Раморні.— Якщо мої слова викликали такий гнів вашої високості, то винні в цьому, певне, надмірний запал і потьмарення свідомості. Я, повірте, менше, ніж будь-хто, здатний пропонувати вам марнолюбні плани з думкою про власну вигодуі Ох, горе, горе! Єдине, що мені зосталося,— це змінити спис та сідло на требник2 і сповідальню. Ліндорський монастир прийме скаліченого й зубожілого рицаря Раморні, і той матиме доволі часу поміркувати над словами святого письма "Не уповай на владарів!"

— Намір у тебе добрий,— похвалив принц,— і ми не відмовимося його підтримати. Раніше я гадав, що наша розлука буде недовга, але тепер... Тепер ми повинні розлучитися назавжди. Бо після такої розмови нам краще жити нарізно. Але Ліндор-