— Дякую тобі, красненько дякую,— відказав Олівер, дуже збентежений такою несподіваною люб'язністю й шанобою Сміта.— Ти справжній товариш, я завше тебе таким і вважав. Але я так само по-дружньому відданий Генрі Смітові, як і він Олі-верові Праудф'юту. Присягаю святим Іоанном, я не вийду би
1 Так за давніх часів називали допоміжних учасників поєдинку. Вони тримали в руках білі жезли — символ їхніх обов'язків — і стежили за тим, щоб головні учасники діяли згідно з правилами. (Прим, авт.)
тися перший на шкоду твоїй честі. І коли вже я так сказав, то ніяка спокуса не примусить мене відмовитися від своїх слів. Адже ти не захочеш, щоб я порушив свою клятву, хай би навіть заради честі виступити в двадцяти поєдинках!
— Слухай-но, Олівере,— мовив зброяр,— признайся: адже ти боїщся. Скажи всю правду, щиро й відверто, а то я покину тебе самого розплутувати цю сварку.
— Ні, любий друже,— відповів шапкар,— адже ти знаєш: я ніколи й нічого не боюся. Та, коли вже на те пішло, наш супротивник — відчайдушний горлоріз, а в мене ж дружина... нещасна Моді... Ти ж бо знаєш... І маленькі дітки. А в тебе...
— А в мене,— перебив шапкаря Генрі,— нікого немає і ніколи не буде.
— Отож, одне слово... коли вже так... то мені краще, аби на цей двобій вийшов ти, а не я.
— їй-богу, друзяко,— промовив зброяр,— тебе зовсім не важко пошити в дурні! То знай же, безверхий ти чоловіче: сер Пат-рік Чартеріс завжди любив повеселитися, і він просто з тебе пожартував. Невже ти гадаєш, що сер Патрік довірить честь нашого міста твоїй порожній макітрі? Чи що я пущу тебе на двобій першим? Гаразд, іди додому, і нехай твоя Моді натягне тобі на голову теплий нічний ковпак, а завтра вранці, коли добре поснідаєш і .вип'єш чашку холодної води, виходь на герць зі своїм дерев'яним бовдуром, чи султаном, як ти його називаєш. Бо він, мабуть, єдиний супротивник, з яким тобі доведеться битись у житті!
— Ох, невже ж це твої вуста промовляють такі слова, друже мій?!— відказав Олівер з великою полегкістю, вдаючи, однак, ображеного.— Та я не дуже зважаю на твій похмурий гумор. Щастя твоє, що ти не можеш вивести мене з терпцю й викликати на сварку. Та годі про це... Ми з тобою друзі, й тут твій дім. І чого б це два найліпші в усьому Перті вояки та щербили один одному клинки? Цього ще бракувало! Я знаю, який важкий ти на вдачу, і вмію тебе прощати... То, кажеш, сварку ви загладили?
— Загладили так, як і молот не розгладить заклепку,— відповів зброяр.— Місто заплатило Джонстонові гаман золота — за те, що він не звільнив нас від одного надокучливого чоловіка, званого Олівером Праудф ютом, коли цей був у нього в руках. А за те золото провостові перепав Безсонний Острів, що його тепер серові Патріку дарує король, бо кінець кінцем за все ж платить король. Таким чином, сер Патрік дістає гарний луг, якраз навпроти свого замку, а честь міста врятовано аж двічі,— бо що подаровано провостові, те подаровано, сам розумієш, Перту. А крім того, Дуглас покинув місто і вирушив у похід на англійців,— їх, кажуть, прикликав з-за кордону отой зрадник граф
Марч. Отож тепер ми позбулися тягаря, яким був для нашого славного міста Дуглас.
— Але ж заради святого Іоанна, як же все те сталося? — здивувався Олівер.— І ніхто нікому про це жодного слова?
— Та розумієш, друзяко Олівер, я думаю, все вийшло так: той чоловік, якому я відтяв руку, виявився, кажуть, слугою pepa Джона Раморні. На другий день він утік до себе додому, у Фай-фшір. Туди ж таки тепер висилають і сера Джона — на втіху всім порядним людям у місті. Ну, а за вчинками сера Джона Раморні стоїть куди більший вельможа... Мені здається, Саймон Главер про це так і пояснив серу Патріку Чартерісу. І якщо це правда, то я повинен дякувати небові з усіма його святими за те, що не вцілив того молодця по голові — там, на драбині.
— Я теж від щирого серця дякую небу й усім його святим! — підхопив Олівер.— Адже я стояв позад тебе, ти ж бо знаєш, і...
— Ось про це, коли маєш клепку в голові, краще мовчи... Бо тих, хто знімає руку на осіб з королівської родини, закон не щадить,— зауважив зброяр.— Ліпше не хапатися за підкову, поки вона не прохолола. Тепер це діло затерли.
— Коли так,— мовив Олівер хоч і спантеличено, проте неабияк заспокоєний повідомленням свого краще втаємниченого товариша,— то я маю підстави скаржитись на сера Патріка Чар-теріса. Подумати тільки: провост нашого міста легковажить честю такого шанованого громадянина!
— І поскаржся. Знаєш що, виклич його на двобій і побачиш — він накаже своїй охороні нацькувати на тебе собак... Та годі розмов, так скоро й ніч мине. Тобі не пора?
— Ні, мені треба з тобою ще побалакати, любий друже. Але спершу налий іще кухлик отого прохолодного пивця.
— Чума на твою голову, телепню! Доведеш мене, що я пошлю тебе туди, де прохолодними напоями не вгощають!.. Гаразд, вижлукти хоч ціле барило, коли хочеш.
Олівер налив собі ще один кухоль, але пив,— чи то пак, вдавав, ніби п'є,— дуже повільно, тягнучи час. Він усе думав про те, як перевести розмову на іншу тему, а вона тепер, коли Сміт був такий роздратований, здавалася шапкареві дуже ризикованою. Врешті йому не спало на розум нічого кращого, як бовкнути навпрямець:
— Сьогодні я бачив Саймона Главера, друже.
— Ага,— мовив зброяр своїм низьким, глухим і грізним голосом.— Коли й бачив, то до чого тут я?
— Та ні до чого...— проказав знічено шапкар.— Тільки я подумав, може, тобі цікаво буде знати, що він запитав мене, чи бачив я тебе на Валентинів день щсля тої сутички в домініканському монастирі і з ким ти був.
— А ти, даю голову до пня, сказав йому, що здибав мене з вуличною співачкою та ще й у темному провулку!
— Ти ж бо знаєш, Генрі, я брехати не вмію. Але я все йому розтлумачив.
— І яким же чином, скажи на ласку? — запитав зброяр.
— А таким... Батьку Саймон, кажу, ви старий чоловік і не розумієте нас, молодців, у жилах котрих не кров, а живе срібло. Ви гадаєте; кажу йому, що Генрі морочить собі голову тою дівкою і ховає її в місті десь у затишній місцині? Дурниці! Я знаю, кажу, і можу заприсягти, що на другий день рано-вранці вона пішла з його дому і попливла в Данді. Он як! Тепер скажи: хіба я тебе не виручив?