— Отче,— відказала Катаріна,— принц — розпусний баламут, і його уцадання може накликати на мене тільки ганьбу й загибель. Щойно ви ганили мене за те, ніби я вчинила нерозважливо, відповівши на звичайну люб'язність чоловікові одного зі мною стану. То чому ж ви так спокійно говорите про стосунки, які мені нав'язав спадкоємець шотландського трону? 'Знайте ж, отче: два дні тому вночі принц із ватагою розбещених своїх поплічників був би витяг мене силоміць з батьківського дому, якби не той самий шибайголова Генрі Сміт!.. Він хоч і любить кидатися ні з сього ні з того в бійку, але завжди ладний, ризикуючи життям, захистити невинну дівчину чи заступитися за слабкішого. В цьому я мушу віддати йому належне.
— Я про це дещо знаю,— сказав чернець.— Адже то мій голос закликав його поквапитися тобі на допомогу. Проходячи повз ваш будинок, я побачив ту ватагу й поспішив по міську варту, але дорогою помітив якогось чоловіка, що поволі йшов мені назустріч. Я подумав, що то, либонь, один із напасників, і сховався під каплицею святого Іоанна. Та коли чоловік підійшов ближче, я впізнав у ньому Генрі Сміта й здогадався, куди він простує. Тоді я тихенько попередив його, і він одразу подався швидше.
— Я вам дуже вдячна, отче,— промовила Катаріна.— Але цей випадок і слова, які казав мені герцог Ротсейський, тільки доводять, що принц — юнак розпусний, задля своєї забаганки він не спиняється ні перед чим і будь-що домагається свого. А його посланець, Раморні, навіть зухвало мені заявив, ніби мій батько дорого заплатить, якщо я відмовлюся стати наложницею одруженого принца й вийду заміж за порядного чоловіка. Ось чого я не бачу іншої ради, як постригтися в черниці. Інакше я занапащу й себе, й мого бідного батька. Коли б навіть не було іншої причини, то страх перед погрозами того негідника, здатного на все, однаково не дав би мені стати дружиною чесного чоловіка, як я не дозволила б собі відчинити двері його дому і впустити вбивць... Ох, отче, отче, невже мені судилося принести лихо моєму коханому батькові й кожному, з ким я схочу з'єднати свою нещасну долю?!
— Не занепадай духом, дочко,— сказав чернець.— Ти можеш знайти розраду навіть у крайнощах, які здаються лихом. Раморні — мерзотник, який зловживає довірою свого господаря. А принц, на жаль, розбещений гульвіса. Та коли я, доживши до сивого волосу, якимсь дивовижним чином не помиляюся, то його вдача вже почала мінятися. Він нарешті збагнув, який ниций той Раморні, і в глибині душі вже шкодує, що слухався його поганих порад. Я думаю — ні, я певен, що його почуття до тебе стали благородніші, чистіші і що мої проповіді про зіпсутість духівництва і наш гнилий час, які він слухав, запали йому в серце. І коли їх підкріпиш і ти, то вони, може, дадуть такі плоди, яким світ дивуватиметься й радітиме. У давньому пророцтві сказано, що Рим упаде, коли промовить жінка.
— Все це мрії, отче,— зітхнула Катаріна,— марення людини, помисли якої сповнені надто високих поривань, щоб вона могла тверезо судити про буденні земні речі. Коли довго дивитися на сонце, все інше потім видається ніби в імлі.
— Ти робиш поквапні висновки, дочко моя,— сказав чернець,— і зараз ти сама в цьому впевнишся. Я відкрию тобі те, чого не гідна почути жодна менш доброчесна чи більш шанолюбна душа. Може, мені не гоже звірятися про це навіть тобі, але я покладаюся на твій розум і твої переконання. Знай же, Катаріно: ймовірно, що римська церква звільнить герцога Ротсейського від скріплених нею ж таки уз і розірве його шлюб із Мардлсорі Дуглас.^
Чернець умовк.
— Якщо навіть церква владна й хоче це зробити,— озвалася дівчина,— то як може вплинути на долю Катаріни Главер розлучення герцога з його дружиною?
Питаючи, вона тривожно дивилася на священика, а тому було вочевидь важко знайти відповідь. Його очі дивилися в землю, коли він проказав:
— Що дала краса Катаріні Лоджі? Якщо наші предки казали правду, краса піднесла її на трон Давида Брюса.
— І вона жила щасливо чи вмерла, оплакувана людьми, добрий отче? — запитала Катаріна так само твердо й спокійно.
— її підбило на цей союз марне й, можливо, злочинне шанолюбство,— відповів огець Клімент.— А нагородою їй був порожній гонор і душевна нудьга. Та якби вона пішла до вінця з Давидом, переконана, що обов'язок набожної дружини — це навернути безвірника-чоловіка чи покріпити нетвердого у вірі, то яка нагорода була б їй тоді? Любов і шана на землі, а в небі — місце поруч із королевою Маргаритою і тими святими жінками, які стали для церкви її матерями-заступницями.
Досі Катаріна сиділа на камені в ногах у священика і, говорячи або слухаючи, дивилася на нього знизу вгору. Але тепер, ніби підбадьорена почуттям власної впевненості, вона спокійно, але рішуче підвелася, простягла до ченця руку, а коли заговорила, то голос і весь вигляд її виражав співчуття. Здавалося, вона намагається не вразити співрозмовника. Так, мабуть, дивиться херувим на смертного, докоряючи йому за помилки.
— А коли й так? — промовила вона.— Невже бажання, надії і забобони цього грішного світу так багато важать для того, кому завтра, може, доведеться віддати своє життя за те, що повстав проти цього зіпсутого й грішного часу і проти віровідступного духівництва? Невже це той самий суворий і доброчесний отець Клімент радить своїй духовній дочці домагатися — чи навіть помишляти про таке! — трону і ложа, які можуть стати вільними тільки через страшну кривду, заподіяну тій, кому вони належать тепер? Невже цей мудрий реформатор церкви снує заміри, вже самі собою несправедливі, на такій хиткій основі? Відколи це, добрий отче, невиправний розпусник так змінився в душі, що ладен упадати за дочкою пертського ремісника зі щирими намірами? Мабуть, ця зміна сталася за останні два дні, бо тільки два дні минуло відтоді, як він глупої ночі, намагався вдерліся в дім мого батька, намисливши гірше зло, ніж звичайне погрз Жування. І ви гадаєте, якби Ротсей навіть пішов на такий нерівна З шлюб з наказу серця, то чи зміг би він здійснити свій намір, ке наражаючи на небезпеку своє престолонаслідування й саме життя? Адже тоді проти нього виступлять водночас і Дуглас, і Марч! Вчинок герцога кожен із них сприйме як особисту кривду й зневагу до свого дому. Ох, отче Клімент, де ж була ваша твердість, ваша розважливість, коли ви дозволили своїй голові заморочитися такою дивною мрією і дали право нікчемній своїй учениці дорікнути вам за це?