Від цих слів обличчя в нещасної співачки поблідло, як крейда, і Генрі мусив її підтримати, щоб вона не впала. Та за хвили-ну-дві Луїза оговталась і кволим голосом попросила свого проводиря вести її далі.
— Тримайся за мій плащ,— сказав Генрі, коли вони знов рушили*— або за руку, якщо тобі буде легше йти. Гарно ж ми з тобою виглядаємо! Мені б іще ребек 1 чи гітару за спину та мавпочку на плече, і ми б тоді мали вигляд щасливої парочки мандрівних комедіантів — хоч ставай десь під брамою замку та триндикай на струнах!
"От бовдур! — лаяв сам себе Генрі.— Якщо хтось із сусідів стріне мене з цією потіпахою, що вчепилася за мій плащ, та ще й з кошиком на плечах і собачкою під пахвою, то таки й справді подумає, ніби я почав жебрати! Я б не пошкодував найкращого об ладунку, який тільки вийшов з-під мого молота, аби лиш ніхто з язикатих міщан не побачив мене в цій компанії. Бо тоді не обберешся глузувань від Валентинового дня і до самого стрі-тення".
Заклопотаний такими думками, Генрі вибрав" хоч і довший, зате безлюдніший шлях додому і повів Луїзу найдальшими манівцями, уникаючи головних вулиць, і досі' запруджених городянами після нічної сутички та переполоху. Але його намір, на Жаль, не вдався. Звернувши у вузький провулок, зброяр спіткав чоловіка, обличчя в якого було затулене плащем,— видно, він,
1 Ребек — стародавній смичковий триструнний інструмент.
як і Генрі, не хотів, щоб його впізнали. Проте невеличка, миршава постать, тоненькі цибаті ноги, які виглядали з-під плаща, та маленькі тьмяні оченята, що блимали поверх коміра, так непомильно виказували в перехожому аптекаря, немовби про це в нього було написано спереду на шапці. Така несподівана і вкрай небажана зустріч геть збила нашого коваля з пантелику. Чоловік сміливої і щирої вдачі, він не вмів викручуватись. А знаючи, як любить аптекар підглядати за людьми та який лихий у нього язик і що він здавна ставиться до нього, Генрі, далеко не приязно, цієї хвилини наш зброяр з надією подумав тільки про одне: може, Двайнінг сам зараз дасть привід скрутити йому в'язи? Таким чином Сміт заткнув би небажаному свідкові рота й не заплямував би своєї репутації.
Однак аптекар і не думав робити чи казати чогось такого, що б дало Генрі право вдаватися до крайнощів. Зіткнувшись зі своїм дужим і хоробрим земляком так близько, що прослизнути непоміченим шкода було й мріяти, аптекар, певно, вирішив розійтися якомога скоріше. Не даючи й знаку, ніби він побачив у товаристві Сміта чи взагалі в цій зустрічі щось незвичайне, він, проходячи мимо, навіть не глянув на ковалеву супутницю і тільки недбало кинув:
— Ще раз веселого тобі свята, відважний Сміте! О, та ти, бачу, ведеш із пристані свою кузину, гарненьку місіс Джоуну Летам! І речі її несеш... То вона щойно з Данді? Я чув од старого чоботаря, що її ждуть.
Говорячи, аптекар не дивився ні в який бік, а тільки просто себе. Потім, зронивши: "Бувай здоровий!"— і діставши таку саму відповідь, яку зброяр скорше буркнув, ніж проказав, Двайнінг прошмигнув, мов тіні, далі своєю дорогою.
"Цей чорт мене таки пристеріг! — вилаявся Генрі Сміт.— І мені довелося проковтнути його пілюлю, хоч і в солодкій облатці. Цей падлюка здалеку бачить спідницю і знає, де дика качечка, а де свійська, як, зрештою, і кожен чоловік у Перті... Він не згірш од будь-кого в нашому славному місті вміє відрізнити кислу сливу від солодкої груші, так само, як мою кругленьку кузину Джоуну від цієї тоненької кралі. Виходить, його поведінку слід розуміти так: "Ти не хочеш, щоб я побачив, то я й не бачу". І добре зробив, бо він хутко дістане по шиї, якщо спробує тицяти носа в мої справи.-Отож аптекар мовчатиме, бо знає, що це — йому ж на вигоду... Та кого це там іще дідько несе?.. Ба, святий Дунстане! Це ж той хвалько, боягуз і базіка Олівер Праудф'ют!"
Цього разу вони спіткали й справді відчайдуху шапкаря: збивши набакир шапку, той горланив пісню:
Випив збан, випив два, випив три наш Том...
Не важко було здогадатися, що пообідав Олівер не насухо.
— Ба! Мій бравий Сміт! — вигукнув шапкар.— Виходить, я тебе, так би мовити, піймав на гарячому! То й гартована криця, бува, гнеться?.. Значить, менестрелі правду кажуть, що Вулкан уміє відплатити Венері її ж таки монетою... 1 Слово честі, ти цілий рік будеш веселим Валентином, коли вже так славно почав цей дець!
— —Знаєш що, приятелю,— сердито процідив Сміт,— заплющ очі й чимчикуй собі далі. Послухайся мене гарненько й не ляпай язиком того,_що тебе не обходить, коли хочеш мати всі зуби цілі.
— Ти мені не віриш?.. Щоб я та розпускав плітки, і про кого — про свого брата-вояка?! Мені навіть гадко про таке подумати! Жодним словечком не прохоплюсь навіть перед своїм дерев'яним султаном!.. Я й сам, як ти, люблю пожирувати десь у затишній місцині... Зайдемо десь у шинок, вип'ємо-погуляємо, а твоя Даліла2 нам заспіває. Правда ж, я непогано придумав?
— Чудово! — відповів Генрі, ледве стримуючись, щоб тут-таки не прибити свого "брата-вояка". ОднаЛвін розважливо вибрав усе ж більш мирний шлях позбутися набридливого шапкаря.— Просто чудово! — повторив зброяр.— Мені, либонь, теж знадобиться твоя допомога... Он там попереду йдуть п'ятеро чи шестеро дугласців. Ці не проминуть нагоди відбити в такого бідного громадянина, як я, дівку, тож я радо скористаюся підмогою такого рубаки, як ти.
— Спасибі... Спасибі на доброму слові,— відповів Праудф'ют.— Та чи не краще мені побігти до людей і сказати, щоб ударили в дзвін на сполох, та прихопити мій великий меч?
— І то правда... Біжи чимдуж додому та гляди, нікому не розказуй про те, що тут бачив.
— Хто — я? Ні, мене ти не бійся! Тьху! Та я пліткарів сам ненавиджу!
— Тоді не гайся... О, чуєш, здається, брязкає зброя! Шапкареві наче хто сипнув під ноги жару. Він повернувся до
гаданої небезпеки спиною і щодуху подався геть. Сміт уже не мав сумніву, що тепер О лівер хутко опиниться вдома.
"Ось тобі й маєш,— подумав* Генрі.— Послала ж мені лиха година ще одного язикатого дурня! Та дарма, у мене й для цього знайдеться вуздечка. Менестрелі часто розповідають байку про галку в позиченому пір'ї... То Олівер і є та сама галка, і якщо