РОЗДІЛ VIII
Тут Джонстони жили віки —• їх славить Аннандел, Відважні, чесні вояки, Повік тут жить їм, гей!
З давньої балади
Про вдачу й чесноти сера Патріка Чартеріса, пертського провоста, ми коротко розповіли в попередньому розділі. А тепер вернімося до депутації, яка саме збирається біля Східної брами,
1 Існує думка, що нині давніх баронів Кінфонсів представляє по чоловічій лінії колись могутня парость цього роду — Чартеріси з Емісфілда у графстві Дамфріз. Руїни замку поруч із теперішнім будинком свідчать про те, який багатий був цей рід у минулому (прим. авт.).
щоб вирушити з своею скаргою до цього вельможного чоловіка в замок Кінфонс.
Перший сюди прибув Саймон Главер — верхи на іноходцеві, якому часом випадала честь возити на собі й не такого важкого, зате куди приємнішого верхівця — красуню Катаріну. Рукавичник по 'самі очі загорнувся в плащ — почасти, звичайно, від холоду, однак насамперед для того, щоб друзі не чіплялися до нього на вулиці з розпитами. На його чолі залягла глибока тривога,— видно, чим більше він міркував про справу, в яку йрго втягли, тим тяжчою і небезпечнішою вона йому здавалася. Отож друзів, що під'їздили до місця зустрічі, Главер вітав мовчки, лише киваючи головою.
Відважного Сміта до Східної брами ніс дебелий вороний кінь давньої галловейської породи — невисокий, долонь 1 чотирнадцять, не більше, заввишки, зате гарної статури, клуби круті, міцний у ногах і з округлим крупом. Знавець коней помітив би в його очах іскру того недоброго норову, який часто вживається з великою силою і витривалістю. Проте вага, впевнена рука й тверда постава вершника, а також тривала й напружена недавня подорож уже приборкали норовистого коня.
Вкупі зі Смітом їхав шановний Олівер Праудф'ют. Цей, як читач уже знає, невеличкий і кругленький чоловічок,— таких звичайно називають куцоногими,— скидався швидше на червону подушечку для голок. Він убрався в яскраво-червоний плащ, зверху начепив мисливську сумку і вмостивсь у високому сідлі так, як ото курка на сідалі. Сідло з чоловіком у ньому стриміло на хребті великої й важкої фламандської кобили, що нагадувала верблюда: вона так само витягувала вперед морду, на ногах мала по чималому пучку шерсті, а кожна підкова була завбільшки мов сковорода. Контраст між конем і вершником був надзвичайно разючий, і коли випадкові перехожі тільки дивувалися з того, як цей чоловічок виліз нагору, то його друзі з тривогою думали про небезпеку, що чигала б на їхнього товариша, якби той надумав сплигнути на землю. Бо шапкар сидів так високо, що його ноги навіть не звисали нижче сідла. Праудф'ют сам набився в компанію до Сміта і тепер, щоб не відстати, стежив за кожним його рухом. Олівер Праудф'ют додержувався думки, що люди дії справляють ще вигідніше враження, коли тримаються купи. Йому аж дух перепинило від захвату, коли один дотепник з підмайстрів, прибравши серйозного вигляду й навіть не всміхнувшись, досить поважно вигукнув:
— Ось вона — гордість Перта! їдуть наші майстри-відчай-духи — бравий Сміт із Вінда й відважний шапкар!
1 Долоня — міра довжини, близько 10, 16 см.
Щоправда, парубійко, який т^к захоплено привітав обох вершників, надув щоки й підморгнув своєму збитошному приятелеві. Та шапкар цієї гримаси не помітив і великодушно кинув парубійкові срібний пенс — у винагороду за повагу до вояків. Така щедрість зібрала цілу ватагу хлопчаків, вони бігли зі сміхом і гиком за вершниками, аж поки Генрі озирнувся й пообіцяв одшмагати переднього. 1 хлопчаки не стали чекати, поки зброяр виконає свою погрозу.
— А ось і ми, свідки,— сказав маленький чоловічок на великій кобилі, коли вони під'їхали до Саймона Главера.— Одначе де ж ті, що мають нас підтримати? Ех, брате Генрі, тягар відповідальності — це ноша екоріше для віслюка, ніж для баского коня! А таким молодцям, як ти та я, він тільки зв'язує руки!
— Кортить мені хоч раз побачити тебе обтяженим цим тягарем, славний майстре Праудф'ют*— відповів Генрі Гоу.— Вже бодай для того, щоб ти надійніше сидів верхи. А то підскакуєш так, наче джигу витанцьовуєш у сідлі, тільки ногами не перебираєш.
— Еге, та це я зводжусь у стременах, щоб не так трясло. Бо моя кобила страх яка норовиста! Ох і попоносила ж вона мене по лісах та полях, не раз я вскакував з нею в халепу. Тож ми з Джезабел тепер нерозлучні. А Джезабел я назвав її на честь кастільської принцеси.
— Ти, мабуть, хотів сказати "Ізабел"? — озвався коваль.
— Ет, що Ізабел, що Джезабел — все одно, ти ж бо знаєш !. Та ось нарешті їде й сам бальї Крейгдаллі з аптекарем, цим нікчемним і полохливим плазуном. Вони взяли з собою двох офіцерів міської варти з солдатами — либонь, щоб ті охороняли їхні дорогоцінні персони... От кого я найдужче не можу терпіти, то це таких ось прихвоснів, як Двайнінг!
— Гляди, щоб він тебе не почув! — мовив коваль.— Повір, шапкарю, той худий як тріска кістяк небезпечніший від двох десятків таких здоровил, як ти!
— Подумаєш! Сміте, дорогенький, ти, бачу, з мене глузуєш! — промовив Олівер, стишивши, однак, голос і позираючи скоса на аптекаря, так ніби намагався вгадати, яка рисочка його висхлого обличчя або кволого тіла викаже приховану загрозу. Та, не помітивши нічого небезпечного, заспокоївся і хоробро додав: — Присягаю мечем і щитом, друже, я не боюсь посваритися з десятком таких, як Двайнінг. Що рін зробить чоловікові, в жилах якого тече кров, а не вода?
1 Обоє імен відповідають біблійному "Ієзавель", проте англійське "Джезабел" вживається також в образному значенні — "розпусна, зухвала жінка".
— Він може дати йому ковтнути ліків,— холодно відповів зброяр.
На цьому їхня балачка урвалася — бальї Крейгдаллі гукнув, що пора їхати на Кінфонс, і перший стиснув коня острогами. Вони рушили легким клусом і заговорили про те, якого прийому слід сподіватися і чи візьме провост близько до серця їхню скаргу. Старий рукавичник був дуже пригнічений і не раз заводив розмову, з якої було видно, що йому хотілося б схилити супутників зректися свого наміру. Однак відверто Главер про це не казав — певно, боявся пересудів, якщо люди здогадаються, що він не поспішає захищати чесне ім'я дочки. Двайнінг наче й поділяв його думку, проте висловлювався обачніше, ніж вранці.