— Щось у тебе, Конахаре, поганий апетит як для Валентино-вого дня,— доброзичливо сказав господар.— Спав ти вночі, по-моєму, без просипу, коли тебе, бачу, не розбуркав гамір сутички. А я гадав, що відчайдушний горянин, зачувши за милю шум небезпеки, схопиться за кинджал і стане пліч-о-пліч з господарем.
— Я чув якийсь гармидер,— промовив хлопець, і його лице зненацька спалахнуло, немов розпечене вугілля,— але подумав, що то кричать напідпитку гуляки. А ви ж самі наказували мені не одчиняти вікон та дверей і не знімати в домі бучу через такі дурниці.
— Та гаразд уже,— сказав Саймон.— Тільки я все ж таки гадав, що горянин уміє відрізнити брязкіт мечів від бринькання арф, а дикий бойовий клич від п'яних пісень. Та годі про це, хлопчику. Я радий, що ти відучуєшся від своєї задерикуватості. Одне слово, доїдай сніданок, бо я маю для тебе доручення, і воно не жде.
— Я вже поснідав і сам поспішаю. Іду в гори... Вам не треба що-небудь переказати моєму батькові?
— Ні,— відповів рукавичник трохи здивовано.— Та чи ти при своєму розумі, хлопче? Що тебе жене отак вихором із міста? Може, якась помста?
— Я одержав несподівану звістку,— проказав Конахар, ледве вимовляючи слова. Але що викликало в нього таку нерішучість — чужа мова, якою він тут говорив, чи щось інше — зрозуміти було важко.— Там збирають сходини... Велике полювання...— Він затнувся.
— І коли ж ти повернешся з того клятого полювання? — запитав Главер.— Якщо, звісно, я маю право поцікавитись.
— Напевно сказати не можу,— відповів підручний.— Може, й ніколи... якщо на те буде батькова воля,— додав Конахар з удаваною байдужістю.
— Коли після настійних прохань я взяв тебе в свій дім,— досить суворо промовив Саймон Главер,— то думав, що ти про все це забудеш. Мені здавалося, що коли я згодився, хоч і вельми неохоче, навчити тебе чесного ремесла, то ми тут більше й слова не почуємо про полювання, військові сходини, кланові зборища і всяке таке інше.
— Зі мною не радились, коли мене посилали сюди,— бундючно відповів хлопець.— Я не можу сказати, яка була умова.
— Зате я можу сказати вам, сер Конахар,— розгнівано вигукнув рукавичник,— що так нечесно! Нав'язався, бач, на шию жо-рядному ремісникові, перепсував тут стільки шкур, скільки не варта й твоя власна, а тепер, коли трохи зіп'явся на ноги і з тебе можна" мати пуття, починаєш розпоряджатися своїм часом, як заманеться, так ніби він належить тобі, а не твоєму майстрові!
— За це розрахуєтесь із моїм батьком,— відповів Конахар.— Він заплатить вам щедро — по французькому баранцю 1 за кожну зіпсовану шкуру й по жирній корові чи бику за кожен прогуляний мною день.
— Та годі з ним морочитися, друже Главер... Годі, кажу,— холодно озвався Сміт.— Зрештою, вам добре заплатять, хоч, може, не дуже й чесно. Далебі, хотів би я знати, скільки чужих гаманців вони витрусили, аби натоптати козячий спорран2, з якого так охоче пропонують вам золото, і на чиїх пасовиськах виростали ті бики, що їх приженуть вам із Грампіанських ущелин?
— Ти нагадав мечі, приятелю,— мовив юний горянин, гордовито повернувши голову до коваля,— що мені ще слід порахуватися і з тобою!
— Тоді гляди, щоб я тебе не дістав! — проказав Генрі, випростуючи свою дужу руку.— Я більше не дам нападати на себе з-за рогу й замахуватись ножиком, як оце сьогодні вночі. Ґедзя я не дуже боюся, та коли вже він задзижчав, то близько до себе я його не підпущу.
Конахар зневажливо посміхнувся,
— Я не маю наміру тобі шкодити,— відповів він.— Син мого батька виявив тобі забагато честі, проливши кров такого вахлая. Я заплачу тобі за кожну краплину, щоб стерти її з своїх пальців. Я не хочу, щоб твоя кров поганила мої руки.
— Помовч, ти, хвалькувата мавпочко! — сказав зброяр.— За кров справжнього чоловіка золотом не заплатиш. Тут може бути тільки одна покута: візьмеш у своєму клані двох найміцні-ших вояків і зійдеш з ними на милю в Низовину. І поки я з обома поратимусь, тебе провчить мій підручний, малий Дженкін.
1 Французька золота монета (mouton), названа так через те, що на ній було викарбувано баранця (прим. авт.).
2 Торба горян, пошита здебільшого з козячої шкіри. її носили спереду на поясі й по-гельському називали 4спорран". А "спорран-моуллах" — волохаха торба, виготовлена звичайно з козячої чи іншої шкури хутром назовні (прим, авт.).
їх перебила Катаріна.
— Вгамуйся, вірний мій Валентине,— промовила вона,— адже я маю право тобі наказувати. І ти вгамуйся, Конахаре, ти теж мусиш мені коритись як дочці свого господаря. Негоже будити вранці зло, яке вночі вдалося приспати.
— Прощавайте ж, господарю! — сказав Конахар, знов кинувши на коваля зневажливий погляд, на який Генрі відповів тільки посмішкою.— Прощавайте! Дякую вам за доброзичливість, якої я не заслуговував. Коли я іноді й здавався невдячним, то виною тому був не я сам, а обставини. Катаріно...— Він перевів на дівчину вкрай схвильований погляд, у якому відбилися суперечливі почуття, і замовк, наче вагаючись щось сказати. Нарешті мовив лише: — Прощавай! — І відвернувся.
Хвилин через п'ять Конахар, у горянських баскінах 1 на ногах, з невеличким вузликом у руці, поминув північну браму Перта й рушив у бік гір.
—І Злиднів і пихи у нього стільки, що вистачило б на цілий клан,— промовив Генрі.— А про золото говорить так просто, як я говорив би про срібні пенні| Та я ладен заприсягти, що всі скарби їхнього клану влізуть у великий палець рукавички його матері.
— Мабуть, що так,— засміявся з жарту старий рукавичник.— Бо його мати була жінка костиста, надто в пальцях і в долонях.
— А щодо худоби,— провадив Генрі,— то її, даю до пня голову, помалу, вівця по вівці, накрали його батько, брати та інші родичі.
— Чим менше про них розмовляти, тим для нас краще,— сказав Главер, прибравши знов поважного вигляду.— Братів у Кона-хара н^має, зате в багька велика влада... І довгі руки... Він сягає ними скрізь, куди тільки схоче, а чує так, що ліпше не згадувати про нього без потреби.
— І все ж віддав єдиного сина в науку до пертського рукавичника? — здивувався Генрі.— А як на мене, то йому більше підійшло б шевське діло — це благородне, як його називають, ремесло святого Кріспіна. Коли вже син якогось великого "Мака" чи "О" 2 йде вчитися ремесла, то треба вибирати таке, щоб можна було брати приклад із принців.