— Ні, негіднику! — урвав його рицар.— Я буду твоїм паном до останку! Відчини браму, спусти місток і здай замок Дугла-сові!
— Такий вчинок можна назвати хоробрим виявом доброї золі! — промовив Двайнінг.— Це однаково, що коли б мідна сурма, яка пролунала тут хвилину тому, назвала власною музикою звуки, котрі вдихнув у неї отой смердючий сурмач!
— Нікчемний ти чоловік! — сказала Катаріна.— Або мовчи, або звернися думками до вічності,— ти вже в неї на порозі!
— А яке діло до цього тобі? — відповів Двайнінг.— Ти, дівчино, хіть-не-хіть почуєш те, про що я тобі скажу. І ти розповідатимеш про це скрізь, бо робити так тобі накаже твоя жіноча натура. Перт і ціла Шотландія довідається про те, кого вони втратили в особі Хенбена Двайнінга!
Брязкіт зброї дав знати, що люди Дугласа спішилися, ввійшли до замку і вже роззброюють його нечисленну залогу. Сам граф піднявся на мур з невеликим гуртом воїнів і наказав їм знаком узяти під варту Раморні та Двайнінга. Потім з якогось закутня витягли отупілого від вина Бонтрона.
— Це вони — ті троє, що їм нібито доручено наглядати за принцом під час його вигаданої хвороби? — промовив Дуглас тут-таки, у залі замку, починаючи допит.
— Більше ніхто його не бачив, мілорде,— відповів Евіот,— хоч я й пропонував свої послуги.
— Ведіть нас до спочивальні герцога й прихопіть із собою цих трьох... Тут іще має бути одна дівчина, коли її не замордували або не вивезли тайком з замку,— приятелька мандрівної співачки, що перша принесла нам звістку.
— Ось вона, мілорде,— сказав Евіот і вивів Катаріну наперед. Краса, схвильований вигляд дівчини справили враження навіть на похмурого й черствого графа.
— Нічого не бійся, дівчино,— мовив він.—/Ги заслужила й похвалу, й винагороду. Розкажи мені, як на сповіді, що ти бачила в цьому замку.
Катаріна коротко змалювала свою страшну історію.
— Твої слова,— сказав Дуглас,— достоту збігаються з розповіддю співачки... Тепер ходімо до спочивальні принца.
Вони рушили до покою, де, як усі гадали, жив усі ці дні герцог Ротсейський. Але знайти ключа не вдалося, і граф ввійшов до кімнати аж після того, коли виламали двері. Він побачив виснажені, жалюгідні останки нещасного принца, поквапно кинуті на ліжко. Вбивці, очевидно, мали намір обрядити мертве тіло й надати йому такого вигляду, ніби принц помер своєю смертю. Але їм завадив переполох у замку після втечі Луїзи. Дуглас мовчки дивився на труп заблуканого юнака, якого шалені вигадки та бурхливі пристрасті довели до такого передчасного й фатального кінця.
— Я мав із ним свої рахунки,— промовив Дуглас.— Але після такого видовища можна навік забути всі кривди!
— Ге-ге!.. Ми тут хотіли влаштувати все так,-т— озвався Двайнінг,— щоб вашій всемогутності приємніше було дивитися. Але ви приїхали дуя^е несподівано, а коли майстер поспішає, робота виходить погано.
Дуглас, здавалося, не чув того, що казав його бранець,— так пильно граф дивився на мертве тіло перед собою: на посіріле, нужденне обличчя, покляклі руки й ноги... Змученій і пригніченій цим видовищем Катаріні нарешті дозволили піти, вона пробралася крізь натовп і дісталась до своєї колишньої кімнати. Там дівчина потрапила в обійми Луїзи, що також повернулася до замку.
Дуглас тим часом провадив розслідування далі. У руці принца знайшли пасмо цупкого волосся, яке кольором було схоже на чорну щетину Бонтрона. Таким чином, хоч голод уже й почав робити своє діло, але довершило його, очевидно,, відверте насилля. Потайний хід, ключі від якого знайшли на поясі в найманого вбивці, отвір у стіні, що крізь нього до підземелля надходило повітря, вбоге солом'яне ложе та покинуті на ньому кайдани — все це повністю підтверджувало розповідь Катаріни та мандрівної співачки.
— Тут немає чого вагатися й хвилини,— промовив Дуглас до свого близького родича, лорда Балвіні, тільки-но вони вийшли з підземелля.— 3 убивцями треба кінчати! Повісити їх на шпилях!
— Але ж, мілорде, може, проведемо хоч який-небудь суд? — зауважив Балвіні.
— А навіщо? — відповів Дуглас.— Я захопив злочинців із кров'ю на руках і маю право своєю владою покарати їх відразу. А втім, стривай... Чи немає в нашому загоні кількох чоловік із Джедвуда?
— Скільки завгодно: Тернбулли, Рутерфорди, Ейнслі й інші,— сказав Балвіні.
— Скличте мені з них присяжних — вони всі добрі й чесні люди, хіба що трохи полюбляють хитрувати. Простежте, аби тих мерзотників стратили, а я тим часом проведу у великій залі суд, і побачимо, хто швидше впорається зі своїм ділом,— присяжні чи кат. Зробимо так, як роблять у Джедвуді: спершу швиденько повісимо, а тоді на дозвіллі судитимемо!
— Стривайте, мілорде,— озвався Раморні,— а то ще пошкодуєте за свою поквапність... Ви дозволите мені сказати вам щось на вухо?
— Ні за що в світі! — відповів Дуглас.— Коли хочеш говорити, кажи вголос, поки всі ще тут.
— Тоді нехай чують усі! — гучно сказав Раморні.— Цей благородний граф має при собі листи від герцога Олбані й від мене самого. А возив їх до Дугласа боягуз і зрадник Банкл — нехай він тільки зважиться це заперечити! В тих листах графові радять віддалити на певний час герцога Ротсейського від двору й усамітнити його тут, у Фолклендському замку.
— Але там немає жодного слова про те,— заперечив, похмуро осміхнувшись, Дуглас,— щоб кинути принца в підземелля... морити його голодом... душити... Заберіть цих мерзотників геть, Балвіні, надто довго вони поганять тут своїм подихом повітря!
Всіх трьох потягли до шпилів. Та коли там уже почали готувати все потрібне до страти, аптекар раптом висловив палке ба^ жання ще раз побачитися з Катаріною — як він запевнив, "задля спасіння своєї душі". І дівчина, сподіваючись, що цей запеклий грішник бодай в свою останню годину покається, згодилась іще раз вийти на мур і стати свідком видовища, такого їй відразливого. Вона мимохідь глянула на п'яного до безтями Бонтрона, на роззброєного й без обладунку Раморні, що марно намагався приховати страх, поки сповідався священикові, викликаному на його нагальне прохання. Побачила Катаріна й Двайнінга — таким, яким знала його завжди: покірний, улесливий, згорблений.