— Ти забула, дівчино, з ким розмовляєш. Честь, яку я тобі запропонував, вдячно прийняли б сотні дам, чий шлейф ти народжена носити.
— Дозволю собі сказати ще раз, високосте,— відповіла Катаріна,— прибережіть свою ласку для тих, хто її оцінить, а ще краще ви зробите, якщо віддасте свій час і силу для інших, благородніших поривань,— захисту своєї країни, турботам про щастя своїх підданих! Ох, мілорде! З якою радістю захоплений народ назвав би вас тоді своїм владарем!.. Як залюбки він згуртувався б навколо вас, якби ви захотіли повести його на боротьбу проти гноблення слабких сильнішими, проти насилля беззаконників, тиранії облудників!
Катаріна говорила пристрасно, і глибоко вразила герцога Ротсейського; а пробудити в ньому високі почуття було так само легко, як легко вони в ньому гасли.
— Пробач, якщо я тебе налякав, дівчино,— сказав він.— Ти надто благородна, щоб бути іграшкою моїх скороминущих утіх. Та навіть якби твоє походження було таке саме благородне, як твоя душа й невічна краса, однаково я б не зміг домагатися твоєї прихильності. Але мої надії зруйновані, Катаріно!.. Заради політичних інтриг мене розлучили з єдиною жінкою, котру я любив у своєму житті, й накинули мені дружину, яку б я ненавидів завжди, навіть коли б вона мала ті чари й красу, що тільки й можуть зробити жінку в моїх очах принадною. Я ще дуже молодий, але здоров'я в мене підточене, і мені тепер тільки й лишається зривати придорожні квітки на моєму вже недовгому шляху до могили... Поглянь на мої запалені щоки!.. Послухай, коли хочеш, як нерівно б'ється в мене пульс... Пожалій мене, Катаріно, й прости, якщо я, чиї права наступника трону зневажено й потоптано, не завжди рахуюся з правами інших людей і примхливо потураю своїм хвилинним забаганкам.
— Ох, мілорде! — вигукнула Катаріна з властивою її вдачі захопленістю.— Мені хочеться назвати вас дорогим моїм проводирем, бо нащадок Брюса дорогий кожному синові й кожній дочці Шотландії... Не кажіть, благаю вас, не кажіть більше того, що ви сказали! Вашому славному предкові довелося пережити вигнання, утиски, голодну ніч і сповнений нерівної боротьби день, щоб визволити свою батьківщину... То виявіть же й ви таке самозречення й визволіть самого себе! Вирвіть себе з пут тих, хто прокладає собі шлях до влади, потураючи вашим шаленствам! Не довіряйте отому чорному Раморні!.. Я певна, ви про це не знали... Ви не могли знати... Але негідник, що схиляв дочку на стежку ганьби, загрожуючи життю її старого батька,— такий чоловік здатний на будь-яку підлість, на будь-який злочин!
— Раморні тобі загрожував?! — перепитав принц.
— Так, високосте, і він не посміє цього заперечувати.
— Ми це йому пригадаємо,—відказав герцог Ротсейський.—
Моє ставлення до нього змінилося, але він неабияк постраждав через мене, і я повинен чесно заплатити за його послуги.
— За послуги?.. Ох, мілорде, якщо хроніки розповідають правду, такі послуги призвели до загибелі Трої і віддали Іспанію до рук невірних!
— Тихше, дівчино! Не кажи зайвого, прошу тебе! — сполошився принц і встав.— На цьому нашу розмову закінчимо.
— Тільки одне ще слово, герцоге Ротсейський! — захоплено вигукнула Катаріна, і її прекрасне обличчя зробилося схожим на застережливий вид ангела.— Не знаю, що штовхає мене говорити так сміливо, та палає в мені вогонь і рветься з грудей... їдьте з цього замку, не баріться ні години! Тут на вас чигає загроза! Не гайте й десяти хвилин, відішліть звідси Раморні! Його товариство небезпечне!
— Які в тебе підстави так говорити?
— Ніяких особливих,— відповіла Катаріна, засоромившись за свій надмірний запал.— Мабуть, ніяких, крім страху за ваше життя.
— Нащадок Брюса не повинен зважати на безглуздий страх... Гей, що там таке? Хто там?
Ввійшов Раморні й низько вклонився герцогові Ротсейському, а потім дівчині; рицар, мабуть, уже вбачав у Катаріні фаворитку спадкоємця корони, а тому визнав за потрібне вшанувати поклоном і її.
— Раморні,— мовив принц,— чи є в замку хоч одна порядна жінка, що могла б прислужити цій юній дівчині, поки* нам трапиться нагода відвезти її туди, куди вона забажає?
— Якщо ваша високість хоче знати правду,— відповів Раморні,— то ваш двір, боюся, щодо цього небагатий. Щиро кажучи, пристойнішого за мандрівну співачку серед нас нікого немає.
— От нехай вона й прислуговує цій юній особі, коли немає нікого кращого... А тобі, дівчино, доведеться набратись на кілька годин терпцю.
Катаріна вийшла з покою.
— Отакої, мілорде! Ви так скоро розлучаєтесь із Пертською Красунею?! Ну, немає чого сказати — переможці примхливі!
— На цей раз не було ні перемоги, ні поразки,— холодно відказав принц.— Дівчина мене не любить, та і я люблю її не так, щоб потім краяти собі серце через її докори сумління.
— Отакої! Невинний Малькольм Дівич1, що ожив в одному зі своїх нащадків! — вигукнув Раморні.
— Зробіть ласку, сер, угамуйте свою дотепність або спрямуй-
Малькольм Дівич — прізвисько Малькольма Канмора.
те її на когось іншого. Мені здається, вже пора обідати, і я буду вам вельми вдячний, якщо ви накажете накрити на стіл.
Раморні вийшов з кімнати, але принц ніби завважив на його обличчі посмішку. Герцога Ротсейського прикро вразила думка про те, що він став предметом глузувань такого чоловіка. І все ж принц запросив Раморні до столу й навіть ушанував такою честю Двайнінга. Розмова за обідом точилася жвава й досить легковажна — принц підтримував її вмисне, так ніби прагнув винагородити себе за свою вранішню доброзвичайну поведінку, що її Раморні, начитаний давніх хронік, зухвало порівняв зі здерж-ливістю Сціпіона1.
Хоч герцог почував себе й погано, обід минав за веселими жартами, і стриманістю товариство не відзначалось. І просто через те, що вино було дуже міцне, чи через те, що Ротсей був надто кволий, а може,— і це найбільш вірогідно,— в його останній келих Двайнінг чогось підсипав, але під кінець обіду принц поринув у летаргійний сон — такий глибокий, що, здавалося, годі було його й розбудити. Сер Джон Раморні з Двайнінгом перенесли його до спальні, покликавши на допомогу тільки одного чоловіка, а кого саме — про це ми скажемо пізніше.