— Як ти гадаєш, тепер, коли я маю владу,— а вона так принаджує жінок,— чи задивлялися б на мене дівчата тепер?.. Одне слово, чи я припав би їм до вподоби такий, який був учора на учті?
"Он воно що! — промайнуло в Главера.— Виходить, підпливаємо до мілини! Пильнуй, Саймоне, а то вженешся в пісок!"
— Більшість жікок люблять пишноту, Ехіне. Але моя дочка, здається,— виняток. Катаріна була б рада, якби в товариша її дитячих забав усе склалося щасливо. Але блискучий Мак-Дян, ватаг клану Кугілів, не був би їй миліший, ніж сирота Конахар.
— Так, вона шляхетна й безкорислива в усьому,— промовив юний вождь.— Але ж сам ти, батьку, довше живеш на світі й краще знаєш, що дають влада й багатства тдам, кому їх послала доля. Поміркуй і скажи відверто: що б ти подумав сам, якби побачив Катаріну під тим балдахіном — володаркою сотень пагорбів довкола і десяти тисяч підданих, які без перекорів виконують її волю? І ціна за таку владу — рука, дана чоловікові, який кохає її понад усе на світі.
— Цебто тобі, Конахаре? — спитав Саймон.
— Так, можеш називати мене Конахаром... Мені приємно чути це ім'я, бо ним мене називала Катаріна.
— Сказати щиро,— почав Главер, намагаючись надати своїй відповіді якомога невиннішого відтінку,— мав би я одну заповітну мрію, одне палке бажання: це щоб нам із Катаріною щасливо повернутися до нашої скромної домівки на Керф'ю-стріт, де єдиним нашим підданим була б старенька Дороті.
— Та ще, сподіваюся, бідолашний Конахар? Адже ж не покинули б ви його страждати тут у самотній величі?
— Я не бажаю такого зла кланові Кугілів, моїм давнім друзям,— відповів Саймон,— і не хочу забирати в них відважного молодого вождя у пору його розквіту, а в їхнього вождя — ту славу, яку він має завоювати, очоливши їх у вже недалекому бою.
Ехін прикусив губу, гамуючи своє роздратування, а тоді відповів :
— Слова, слова... Пусті слова, батьку Саймон! Ти не стільки любиш Кугілів, скільки їх боїшся. Тобі лячно, що їхній гнів буде страшний, якщо вождь візьме собі за дружину дочку пертського ремісника.
— А якщо я справді боюся, Гекторе Мак-Аян, то хіба для цього немає підстав? Чим кінчалися нерівні шлюби в роду Мак-Каллац-мора і могутніх Мак-Лінів? Та навіть у самих володарів наших островів? Чим, кажу, вони кінчалися, для таких самозванок, як не розлученням, позбавленням спадкових прав, а нерідко й ще гіршим?.. Адже ти не зміг би повінчатися з моєю дочкою перед вівтарем, а якби й зміг, то. тільки з лівої руки 1. А я...— Главер притлумив у собі обурення, й завершив: — Я хоч і простий чоловік, зате чесний пертський громадянин і волію бачити свою дочку законною дружиною городянина рівного мені стану, ніж розпусною утриманкою монарха!
— Я маю намір побратися з Катаріною перед священиком і всім світом, перед вівтарем і перед чорним бескеттям Айони 2,— запально промовив молодий вождь.— Я кохаю її з самого малку, і немає таких уз віри й честі, якими я не був би з нею зв'язаний. Тепер я знаю, чим живе мій народ. Нехай тільки ми виграємо бій,— а якщо я матиму надію завоювати Катаріну, ми його неодмінно ВИГРАЄМО, це мені підказує серце,— мій народ настільки мене полюбить, що коли я навіть візьму собі дружину з божевільні, її зустрінуть у нас так само радісно, якби це була дочка самого Мак-Калланмора... Але ти не хочеш віддати за мене Катаріну?
— Ти примушуєш мене промовляти прикрі для тебе слова,— відповів старий ремісник,— а тоді сам-таки й покараєш мене за них, я ж бо весь у твоїй владі. І все ж таки з моєї згоди Катаріна ніколи не вийде заміж інакше, ніж за рівню. Серце її розірвалося б через безперервні війни та криваві видовища, пов'язані з твоєю долею. Коли ти справді любиш Катаріну і ще не забув, як дівчина боїться всіляких чвар та бійок, то не схочеш, аби вона день при дні страждала від страхіть війни. Адже для тебе війна, як і для твого батька,— справа життя. Візьми собі, сину мій, за дружину дочку котрогось із горянських вождів чи забіякуватих вельмож із Низовини. Ти молодий, вродливий, багатий, високородний і могутній, за тебе не відмовиться піти жодна. Тобі не важко буде знайти таку дружину, яка радітиме з твоїх звитяг, а в поразках підбадьорюватиме тебе. А Катаріну однаково ляка-
тимуть і перемоги й поразки. Воїн повинен носити залізну рукавицю — з лайкової через годину лишиться саме шмаття.
Темна хмара найшла на обличчя молодого вождя, яке ще хвилину тому палало живим вогнем.
— Прощавай,— мовив Ехін,— прощавай, єдина моя надіє, яка ще могла освітити мій шлях до перемоги й слави! — Він замовк і хвилю стояв, напружено про щось міркуючи,— очі опущені, брови насуплені, руки згорнені на грудях. Нарешті зняв догори обидві руки й сказав: — Батьку... бо ти завжди був для мене батьком... я хочу відкрити тобі таємницю. І розум, і гордість наказують мені мовчати, але доля сильніша від мене, і я мушу їй коритися... Я хочу відкрити тобі найглибшу таємницю, яку тільки одна людина може відкрити іншій. Але остерігайся... хоч би чим скінчилася наша розмова... остерігайся виказати будь-кому бодай півсловом те, у чому я тобі зараз звірюся. Якщо ти вробиш це хай навіть у найвіддаленішому куточку Шотландії,— і там я маю вуха, щоб почути, і руку, щоб увігнати кинджал у груди зрадникові!.. Я, власне... Ох, як же не хоче це слово злітати з моїх вуст!
— То й не кажи його,— відповів обачний Главер.— Таємниця вже не таємниця, якщо вона злетіла з вуст людини. І не хочу я такої небезпечної довіри, якою ти мені погрожуєш.
— Ох, та все ж таки я повинен сказати, а ти повинен мене вислухати,— промовив юнак.— У наш войовничий час, батьку, чи виходив ти коли-небудь на бій?
— Тільки один раз,— відповів Саймон,— коли на наш славний Перт напали південці. Мене, як вірного громадянина, закликали стати на захист міста разом з усіма ремісниками, зобов'язаними стояти на варті і в охороні.
— І як ти себе тоді почував? — запитав юний вождь.
— А яке це має відношення до нашого з тобою діла? — перепитав трохи спантеличений Саймон.
— Велике, а то б я не питав,— відповів Ехін з такою погордою, яку він час від часу напускав на себе.
— Старого чоловіка не важко підбити на балачку про давно минулі дні,— проказав, трохи поміркувавши, Саймон. Він був радий нагоді перевести розмову з дочки на щось інше*— І, мушу сказати, почувався я зовсім не так бадьоро, впевнено, ба навіть радісно, як, бачив я, ішли на бій інші. Моє життя й ремесло були мирні, і хоч мені, коли що, й не бракувало сміливості, та все ж рідко я спав гірше, ніж уночі перед битвою. У голові все зринали розповіді — і то досить правдиві — про англійських лучників: нібито вони стріляють стрілами завдовжки цілий ярд 1, а самі луки в них на третину довші від наших. Тільки закуняю, коли раптом уколе десь під бік соломинка з сінника, і я враз прокинуся, злякавшись, що то в моєму тілі вже стримить англійська стріла. А над ранок, коли я вже почав був засинати просто від утоми, мене розбудило бемкання громадського дзвону,— він кликав нас; городян, на міські мури... Ніколи доти те бемкання так не нагадувало мені похоронний дзвін.