2 Евмей — вірний слуга і товариш Одіссея, наглядач його черед.
— Як, Ехін?.. Тобто Конахар, мій учень?
— Не говори багато про це, брате Саймон,— промовив пастух.— Не треба забувати, друже, що твоє ремесло, вельми шановане в мирному місті Перті, надто просте й земне, аби його так само шанували біля підніжжя-Бен-Лоерса й на берегах Лох-Тею. Ми навіть не маємо гельського слова, щоб назвати майстра, котрий шиє рукавиці.
— Дивно було б, якби ви це слово мали, друже Ніел,— сухо відказав Саймон,— коли для вас і рукавиці дивина. В цілому клані Кугілів, либонь, не знайдеться другої пари, крім тієї, яку я сам подарував Гілкрістові Мак-Аяну,— пухом земля йому! — і він прийняв мої рукавиці, мов коштовний дарунок. Його смерть глибоко мене засмутила, бо я приїхав до нього в нагальній справі.
— Тоді краще тобі, друже, з досвітком повернути коня назад на південь,— порадив пастух.-^ Скоро почнеться похорон, і обряд триватиме недовго, бо не пізніше як на вербну неділю призначено бій між кланами Кугілів та Хаттанів,— по тридцять воїнів з кожного боку. Отож у нас обмаль часу і оплакувати покійного вождя, і вшановувати живого.
— Але моя справа дуже нагальна, мені конче треба побачитися з молодим вождем, хоч би на чверть години,— сказав Главер.
— Послухай, друже,— відповів господар,— яка в тебе може бути до нього справа? Або здерти гроші, або щось купити. Таї^ ось, нехай вождь тобі що-небудь і винен — за харчі чи там іще за щось,— але не —вимагай у нього плати зараз, коли плем'я, віддає всі свої багатства, аби придбати якомога кращу зброю та об-ладунки для наших бійців: адже коли ми виступимо проти отих бундючних "гірських котів", уже сам наш вигляд повинен свідчити про перевагу над ними. А якщо ти приїхав з нами торгувати, то час для цього ти вибрав ще гірший. Ти ж бо знаєш, у нашому племені й так багато хто дивиться на тебе криво,— адже ти виростив юного вождя. А таку почесну справу доручають звичайно найдостойнішим у клані.
— О господи, що ти таке кажеш, чоловіче?! — вигукнув Главер.— Та нехай згадають: адже я зовсім не домагався такої честі, вона дісталася мені не з великої ласки; навпаки, я взяв на себе це доручення вельми неохоче, після наполегливих прохань та вмовлянь. І той Конахар, чи Гектор, чи як там ще ви його величаєте, перепсував мені ланячої шкіри на багацько шотландських фунтів!
— Ну ось,— зітхнув Бушаллох,— ти знову зронив слово, що може коштувати тобі життя... Будь-який натяк на шкіру та шкури, а надто оленячі та з лані, може накликати на тебе велику біду. Вождь молодий і ставиться до своєї гідності ревниво, а чому — ти, друже Главер, знаєш не гірше від усіх. Він, звісно, хоче, аби все, що стоядо між ним та його спадковим правом і призвело до його вигнання, тепер забулось навік. Отож навряд чи йому припаде до вподоби, коли хтось спробує нагадати кланові і йому самому про те, що й вождеві, й людям згадувати гірко. Подумай, як у таку хвилину подивляться тут на старого Главера з Перта, в кого вождь так довго був на побігеньках?! Одне слово, друже, ти в цьому ділі схибив. Ти поквапився привітати вранішнє сонце, коли його промені ще тільки ковзнули над обрієм. Приходь, коли сонце підіб'ється вище, тоді й тебе зігріє його тепло.
— Ніеле Бушаллох,— промовив Главер,— ми з тобою, як ти сам кажеш, давні друзі, і я маю тебе за вірного товариша. Отож розкажу тобі щиру правду, хоч слова мої виявились би згубними, якби я довірився комусь іншому з твого клану. Ти гадаєш, я забився сюди шукати в молодого вождя вигоди. І це цілком природно, що ти так гадаєш. Та в мої літа я б не покинув свого мирного закутка біля вогню на Керф'ю-стріт, щоб погрітись у промінні найяскравішого сонця, яке будь-коли сходило над укритими вересом вашими горами. Вся гірка правда в тому, що старого Главера привела до вас біда: мої вороги взяли наді мною верх, звинуватили мене в такому, прр що я й подумати б не посмів! Мені, певно, буде винесено присуд, і ось я став перед вибором: або втекти з міста, або лишитися й загинути. І до вашого молодого вождя я прийшов як до того, хто сам у скруті знайшов у мене притулок, хто їв мій хліб і пив з одної зі мною чаші. Я прошу в нього пристанища з надією, що воно знадобиться мені не надовго.
— О, тоді річ інша! — відповів пастух.— Зовсім інша! Це однаково, що якби ти постукав серед ночі до Мак-Аяна, тримаючи під пахвою голову шотландського, короля, а за тобою гналася тисяча воїнів відомстити за королівську кров. Я гадаю, навіть у тому рааі наш вождь мав би за честь узяти тебе під свій захист. А винен ти чи ні — це діла не стосується... Та коли б ти навіть був винен, тим більше він мусив би тебе сховати, бо тоді і твоя біда, і його небезпека для нього були б ще більші. Я негайно піду до вождя, поки чийсь запопадливий язик не ляпнув йому поперед мене про те, що ти приїхав, та не додав, чого їй приїхав.
— Вибачай, що завдаю тобі мороки,— промовив Главер.— А де тепер вождь?
— Стоїть двором миль за десять звідси і саме заклопотаний "ііохороном та підготовкою до бою... Мертвому — в могилу, живим — у бій!
— Дорога не близька. Туди й назад — це в тебе займе цілу ніч,— сказав Главер.— Та я певен, коли Конахар почує, що це я...
— Конахара забудь,— нагадав пастух, приклавши до губів палець.— А подолати горянинові десять миль — однаково що перескочити через рівчак, коли вщ несе звістку від свого товариша до свого вождя.
Сказавши так і доручивши старшому синові та дочці подбати про гостя, меткий пастух за дві години до півночі залишив свій дім і повернувся задовго до світанку. Однак стомленого рукавичника він не збудив, а коли вранці Главер прокинувся, Ніел повідомив, що вождя ховають цього ж таки дня і що Ехін Мак-Аян, хоч і не може запросити сакса на похорон, буде радий бачити його гостем на учті опісля.
— Я виконаю його волю,— промовив рукавичник, ледь усміхнувшись на думку про те, як перемінилися стосунки між ним та його колишнім учнем.— Тепер хазяїн він, і, сподіваюся, юнак не забув, що, коли взаємини між ними були інші, я не дуже зловживав правами хазяїна.
—г Тихіше, друже! — вигукнув Бушаллох.— Чим менше ти про це балакатимеш, тим краще! Ось побачиш, Ехін справді зустріне тебе як бажаного гостя, і лихо тому, хто зважиться скривдити тебе в його володіннях... Однак прощавай, я мушу йти, як мені й годиться, на похорон найкращого вождя, який будь-коли стояв на чолі нашого клану, і наймудрішого ватага, який будь-коли носив на шапці гілку духмяної вощанки. Я прощаюся з тобою не надовго, і якщо ти зійдеш на Том-ан-Лонах, пагорб позад моєї хижі, то побачиш гарне видовище, і почуєш такий коронах *, що долинатиме аж на вершину Бен-Лоерса 2. А через три години в малій затоці, за півмилі на захід від витоку Тею, тебе чекатиме човен.