— Це правда, мілорде Еррол?! — здивовано вигукнув принц.— Ваш дім стане моєю в'язницею, а ви — моїм наглядачем?!
— Крий боже, високосте! — відповів граф Еррол.— Але мій прикрий обов'язок вимагає від мене, щоб я, скоряючись наказові вашого батька, на певний час узяв вашу високість під свою опіку.
— Принц... спадкоємець йорони — під опікою верховного констебля!.. Але з якої причини? Невже підлого наклепу засудженого до страти негідника досить для того, щоб кинути тінь на герб наступника трону? •
— Звинувачення, любий родичу, які не відкинуто й не спростовано,— промовив герцог Олбані,— можуть завдати шкоди й гербові його величності.
— Спростовувати звинувачення?! — вигукнув принц.— А хто їх кинув? Хіба не підлий негідник, надто нікчемний, навіть за його власним визнанням, щоб хоч на мить повірити в них, коли б він заплямував добре ім'я жебрака, не те що принца... Приведіть його сюди, і нехай йому покажуть дибу,— побачите, як він хутко відмовиться від свого наклепу!
— Зашморг надто надійно зробив своє діло, щоб вигляд диби привів Бонтрона до тями,— відповів герцог Олбані.— Годину тому його страчено.
— Чому так поспішно, мілорде? — здивувався принц.— Вам не здається, що все виглядає так, ніби тут умисне поквапились, аби заплямувати моє ім'я?
— Звичай скрізь один: після божого суду бійця, що зазнав поразки в поєдинку, просто з арени посилають на шибеницю... І все ж таки, любий родичу,— провадив герцог Олбані,— якби ви сміливо й рішуче заперечили були проти звинувачення, я б мав право відкласти страту і призначити розслідування. Але ви,-високосте, змовчали, і я вирішив за краще задушити ганебні чутки разом з подихом людини, яка їх пустила.
— Пречиста діво! Мілорде, це вже відверта образа! Виходить, ви, мій дядько, припускаєте, ніби я причетний до такого безглуздого й негідного заміру, в якому признався той раб?
— Мені не гоже сперечатися з вашою високістю, а то я ще запитав би, чи не відмагатиметесь ви й від іншої, не менш ганебної, хоч і не такої кривавої справи,— нападу на чийсь дім на Керф'ю-стріт... Не гнівайтесь на мене, любий небоже, але вам справді конче необхідно на недовгий час відійти від двору,— скажімо, до кінця перебування короля в цьому місті, де городянам завдано так багато кривд.
Вислухавши дядькові вмовляння, Ротсей спершу помовчав, а тоді, дивлячись герцогові просто в очі, проказав:
— Ви непоганий мисливець, дядьку, і вельми спритно вмієте розставляти свої тенета. І все ж таки ви зазнали б невдачі, якби олень не кинувся був у ваші сіті сам. Хай вам поможе небо, щоб ви дістали в цьому ділі таку вигоду, на яку заслуговуєте своїми запобіганнями. Скажіть моєму батькові, що я підкоряюся його наказові... Мілорде верховний констебль, я жду тільки вашого дозволу, щоб піти з вами до вашого дому. Коли вже мені судилося жити під опікою, то милішого й благороднішого наглядача я не можу собі й побажати!
На цьому розмова між^дядьком і небожем закінчилась, і принц рушив з графом Ерролом до його будинку. Люди на вулицях, загледівши герцога Ротсейського, переходили на другий бік, щоб не кланятися тому, хто був тепер в їхніх очах не тільки легковажним, але й жорстоким розпусником. Наретцті констеблів дім прийняв під свій дах господаря та його ясновельможного гостя, і ббидва були однаково раді сховатися від людських очей. Та, ледве переступивши поріг, вони одразу відчули, в якому незручному становищі опинилися один з одним.
Але повернімося на арену, до тієї хвилини, коли двобій скінчився і вельможні глядачі порозходились. Юрба тепер поділилася на два неоднакові гурти. Перший, не такий численний, складався з найшанованіших городян Перта, які тепер вітали перемоясця й один одного з щасливим завершенням суперечки з придворними вельможами. Члени магістрату на радощах попросили сера Патріка Чартеріса вшанувати своєю присутністю учту в ратуші. Певна річ, і Генрі, героя дня, запросили чи, краще сказати, зобов'язали прийти на неї. Вельми збентежено вислухав зброяр цей наказ, бо серцем він, як неважко здогадатися, був уже з Катаріною Главер. Але батько Саймон порадив йому не відмовлятись. Корінний громадянин Сент-Джонстона відчував природну й належну повагу до магістрату свого славного міста; він високо цінував будь-яку честь з боку такої високої установи і вважав, що його майбутній зять припуститься помилки, якщо не прийме вдячно запрошення.
— І не думай відмагатися, Генрі, від такої врочистої учти, синку,— казав Саймон.— Адже там буде сам сер Патрік Чартеріс, а .тобі, гадаю, не часто трапляється нагода завоювати його прихильність. Може, він замовить тобі новий обладунок. Я сам чув, як шановний бальї Крейгдаллі казав, буцімто була розмова про те, що мають поновлювати зброю в міському арсеналі. Ти не
повинен утрачати вигідного заробітку, особливо тепер, коли заведеш сім'ю.
— Та що ви, батьку Саймон,— зніяковів Генрі,— замовців мені не бракує... Але ж ви знаєте, Катаріна жде, вона ще здивується, що я так довго не йду. Або знов затуркають їй голову брехнями про співачок і казна про що.
— За це не бійся,— сказав Главер.— Будь слухняним громадянином і йди туди, де тебе ждуть вищі за тебе. Після поєдинку тобі й справді нелегко буде домогтися миру з Катаріною,— дівка ж бо гадає, ніби в такому ділі вона мудріша від короля з його радниками, церкви з каноніками та провоста з усією нашою міською радою. Але на цей раз я посперечаюся з нею сам і так задля тебе постараюсь, що коли завтра вона й зустріне тебе докорами, то вони розтануть у сльозах та усмішках4, мов квітневий ранок, що почався теплим дощиком. Одне слово, йди,, сину мій, а завтра не барися, приходь до нас після вранішньої відправи.
Мусив Генрі хіть-не-хіть погодитися з майбутнім тестем і прийняти таке почесне запрошення батьків міста. Він вибрався з натовпу й поспішив додому перевдягтись у найкращу свою одежу. В ній він невдовзі по тому й увійшов до магістратської зали, де важкий дубовий стіл, здавалось, аж угинався від вишуканих страв. Так і так приготована добірна тейська лососина, найкраща морська риба з Данді,— одне слово, всі лакоминки, які дозволяв піст; не бракувало й вина, елю та меду, щоб усе це запивати.