Непомітно підкралася до вікон ніч. Серце моє, здавалось, стояло на сторожі, воно напружено завмирало, коли гавкали собаки або долинали людські голоси. А Дюйшена все не було. Добре ще, Сайкал скорочувала час розмовами.
Так ми ждали його з години на годину, а близько півночі Картанбай уже стомився:
— Давай-но, стара, стели постелю. Не приїде він сьогодні. Пізно вже. Чи мало яких справ у начальників, затримали, значить, а то давно був би дома.
Старик почав укладатися спати.
Мені постелили в кутку за пічкою. Але я не могла заснути. Старик усе кашляв, перевертався, шепотів уночі молитви, а потім тривожно пробурмотів:
— Як там конячина моя? Віхтика ж сіна задарма не випросиш, а вівса й за гроші не дістанеш.
Картанбай скоро заснув, а тим часом здійнявся вітер, не даючи спокою. Він шарудів по покрівлі, ворушив шерехатою п'ятірнею стріху, скріб шибки. Чути було, як ззовні поземка билася в. стіни.
Не заспокоїли мене слова старика. Мені все здавалося, що вчитель приїде, і я думала про нього, уявляла собі його в дорозі, серед пустельних снігів. Не знаю, чи надовго я заснула, але раптом щось заставило мене відірвати голову од подушки. Гугняве, утробне виття розляглося над землею і застигло десь у повітрі. Вовк! І не один — їх багато. Перегукуючись з різних боків, вовки швидко зближалися. їхні завивання злилися в єдине протяжне виття, що разом з вітром металося по степу, то віддаляючись, то наближаючись знову. Інколи здавалося, що вони десь зовсім рядом, на краю аїлу.
— Буран накликають! — прошепотіла стара.
Старик промовчав, прислухався, потім схопився з постелі:
— Ні, стара, неспроста це! Женуть вони когось. Чи людину, чи коня оточують. Чуєш? А що як, боронь боже, Дюйшена! Йому ж усе дрібниці, дурень він отакий:— Картанбай заметушився, шукаючи в темряві шубу.— Світла, світла давай, стара! Та швидше-бо, ради бога!
Тремтячи від страху, ми посхоплювалися, і поки Сайкал знайшла лампу, поки вона засвітила її, шалене виття вовків ураз стихло, паче його рукою зняло.
— Настигли, кляті! — скрикнув Картанбай і, схопивши клю-ку, кинувся був до дверей, але в цей час загавкали собаки. Хтось пробіг попід вікнами, риплячи підошвами по снігу, і гучно, нетерпляче застукотів у двері.
В кімнату вкотилася морозяна хмара. Коли вона розійшлася, ми побачили Дюйшена. Блідий, задиханий, він, хитаючись, переступив через поріг і притулився до стіни.
— Рушницю! — ледве вимовив Дюйшен.
Але ми ніби не зрозуміли його. У мене в очах потемніло, і я чула тільки, як заголосили старі:
— Чорну вівцю — в жертву, білу вівцю — в жертву! Хай береже тебе святий Баубедін. Чи це ти?
— Рушницю, дайте рушницю! — повторив Дюйшен.
— Нема рушниці, що це ти, куди? Старі повисли на плечах у Дюйшена.
— Дайте хоч палицю! Але старі заблагали:
— Нікуди не підеш, нікуди, поки ми живі. Краще повбивай нас отут на місці!
Я відчула раптом якусь дивну слабкість в усьому тілі і мовчки лягла в постіль.
— Не встиг, наздогнали коло самого дому.— Дюйшен натужно перевів дух і шпурнув у куток камчу.— Кінь ще в дорозі зморився, а потім вовки погнали, він доскакав до аїлу і впав, як сніп. Там вони й накинулися на нього.
— Ну й бог з ним, з тим конем, головне, що сам живий залишився. А не впав би кінь, вони б і тебе не випустили! Слава хранителеві Баубедіну, що все так скінчилося. Тепер роздягайся, сідай до вогню. Давай чоботи стягну,— метушився Картанбай.— А ти, стара, підігрій що там у тебе е.
Вони сіли до вогню, і тоді Картанбай полегшено зітхнув.
— Ну гаразд, чому бути, того не обминути. А чого ж це ти так пізно виїхав?
— Та засідання у волкомі затяглося, Каракё. Я вступив до партії.
— Це добре. Ну виїхав би на другий день зранку, тебе ж, я гадаю, ніхто не гнав прикладом у дорогу.
— Я обіцяв дітям повернутися сьогодні,— відповів Дюйшен.— Завтра зранку почнемо заняття.
— Ех, і дурень ти! — навіть підскочив Картанбай і від обурення аж замотав головою.— Ти послухай тільки, стара: він, бач, обіцянку дав дітям, отим шмаркачам! А коли б живий не залишився? Та чи думаєш ти своєю головою, що кажеш?
— Це, Караке, мій обов'язок, моя робота. Ви про інше скажіть: звичайно пішки ходив, а цього разу надала мені нечиста сила випросити у вас коня та й віддав його вовкам на поталу...
— Та не про те мова. Хай вона згине, ця шкапа. Нехай буде в жертву тобі принесена! — розсердився Картанбай.— Вік не мав коня, то й тепер не пропаду. А стоятиме Радянська влада, ще наживу...
— Діло кажеш, старий,— озвалася набряклим від сліз голосом Сайкал.— Наживемо ще... На ось, синку, похлебчи, поки гаряче...
Вони замовкли. А за хвилину, розгрібаючи кізячний жар, Кар-танбай задумливо промовив:
— Дивлюся я на тебе, Дюйшене, начебто й не дурний ти, а скоріше розумний хлопець. І ніяк не збагну, заради чого ти бідуєш з цією школою, з дітлахами нетямущими? Чи не знайти тобі іншого діла? Та наймися до когось у чабани, тепло й ситно буде...
— Я розумію, Караке, що ви добра мені бажаєте. Та коли ці дітлахи нетямущі потім отак, як ви, казатимуть, навіщо потрібна школа, нащо нам навчання, то справи у Радянської влади недалеко підуть. А ви ж хочете, щоб вона стояла, щоб вона жила. І тому, Караке, школа для мене не якийсь тягар. Якби я міг краще навчати дітей, я б ні про що більше не мріяв. От і Ленін казав...
— Еге ж, до речі...— перебив Картанбай Дюйшена і, помовчавши, сказав: — Ось ти все побиваєшся. А слізьми ж не воскресиш Леніна! Ех, коли б була така сила на землі! Чи, думаєш ти, інші не сумують, не горюють?.. А ти заглянь до мене під ребра: димує там серце гірким димом. Не знаю, далебі, чи збігається це З твоєю політикою, але хоч Ленін був людиною іншої віри, а я п'ять разів на день молюся за нього. А інколи думаю я, Дюйшене, скільки б ми з тобою не оплакували його, користі від цього ніякої. Так я оце по-своєму, по-старечому, розміркував: Ленін у самому народі, Дюйшене, залишився і перейде по крові — від батьків до синів.
— Спасибі вам, Караке, за ваші слова, спасибі. Правильно ви думаєте. Пішов він од нас, а ми життя по Леніну міряти будемо...
Слухаючи їхні розмови, я мовби повільно поверталася здалеку до самої себе. Спочатку все схоже було на сон. Я довго не могла заставити себе повірити, що Дюйшен повернувся додому живий і здоровий. А потім, мов весняний потік, ринула в мою розкуту душу невгамовна, нестримна радість, і, захлинаючись в тому гарячому потоці, я ридма заридала. Мабуть, ще ніхто ніколи не радів так, як я. В ту хвилину для мене нічого не існувало: ні тієї мазанки, ні буранної ночі надворі, ані вовчої зграї, що шматувала на околиці аїлу єдиного Картанбаєвого коня. Нічого! Серцем, розумом, всією істотою своєю я відчувала безмежне й безмірне, як світло, надзвичайне щастя. Я вкрилася З головою і заціпила рота, щоб мене не почули. Але Дюйшен спитав: