— Зд°Ровенькі були, хазяйко, хай ПОМОЯІЄ вам бог! А як бог не допоможе, то ми всі гуртом поможемо, дивіться, скільки нас!— жартом привітав тітку Дюйшен, ведучи за собою майбутніх учнів.
Вона щось промимрила у відповідь, а дядько, той навіть голови не підвів з ями.
Це не збентежило Дюйшена. Він діловито сів на колоду, що лежала посеред двору, дістав олівець і аркуш паперу:
— Сьогодні ми починаємо навчання в школі. Скільки років вашій дочці?
Нічого не відповівши, тітка зі злістю ввігнала товкача в ступу. Вона аж ніяк не збиралася вести розмову. Я внутрішньо вся Зіщулилася: що ж буде тепер? Дюйшен глянув на мене і усміхнувся. У мене, як і того разу, потепліло на серці.
— Алтинай, скільки тобі років? — спитав він. Я не посміла відповісти.
— А навіщо тобі знати, що ти за перевірник такий! — роздратовано озвалася тітка.— їй не до навчання. Не такі безрідні, а й ті, що з батьком і матір'ю, та й то не вчаться. Ти он набрав собі цілу юрму, то й жени їх до школи, а тут тобі нема чого робити.
Дюйшен схопився з місця.
— Подумайте лишень, що ви кажете! Хіба ж вона винна в своєму сирітстві? Чи є такий закон, щоб сироти не вчилися?
— А мені діла нема до твоїх законів. У мене свої закони, і ти мені не вказуй!
— Закони У нас одні. І коли ця дівчинка вам не потрібна, то вона потрібна нам, Радянській владі. А підете супроти нас, то й укажемо!
— Та звідки ти з'явився, начальник отакий! — визивно взялася в боки тітка.— Хто ж, по-твоєму, повинен розпоряджатися нею? Я її годую й пою чи ти, син бродяги і сам блукач?!
Хто знає, чим би все це скінчилося, коли б у цю мить не показався з ями голий по пояс дядько. Він терпіти не міг, коли жінка лізла не в своє діло, забуваючи, що в домі є чоловік, хазяїн. Він нещадно бив її за це. І цього разу, видно, закипіла в ньому злоба.
— Гей, бабо,— гримнув він, вилазячи з ями.— 3 якого це часу ти стала головою в домі, відколи це ти почала розпоряджатися? Менше базікай, більше роби. А ти, сину Таштанбека, забирай це дівчисько, хочеш навчай, хочеш засмаж її. Ану, забирайся собі з двору!
— Ах так, вона швендятиме по школах, а дома, а в хазяйстві хто? Все я? — заголосила була тітка.
Але чоловік цикнув на неї:
— Сказано — все!
Лихо не без добра. От як судилося мені піти вперше до школи.
Від того дня кожного ранку Дюйшен збирав нас по дворах.
Коли ми перший раз прийшли до школи, учитель посадовив нас на розстелену на підлозі солому і дав кожному по зошиту, олівцю та по дощечці.
— Дощечки покладіть на коліна, щоб зручніше було писати,— пояснив Дюйшен.
Потім він показав на портрет російської людини, приклеєний до стіни.
— Це Ленін! — сказав він.
На все життя запам'ятала я цей портрет. Потім я чомусь ніде більше не натрапляла на нього і в думці називаю його "дюйше-нівським". На тому портреті Ленін був у трохи бахматому військовому френчі, змарнілий, з відрослою бородою. Поранена рука його висіла на пов'язці, з-під кепки, зсунутої на потилицю, спокійно дивилися уважні очі. їх лагідний, теплий погляд, здавалося, казав нам: "Коли б ви знали, діти, яке прекрасне майбуття чекає вас!" Мені здавалося в ту тиху хвилину, що він і справді думав про моє майбутнє.
Судячи з усього, у Дюйшена давно зберігався цей портрет, надрукований на простому плакатному папері,— він потерся на Згинах, пружки у нього обтріпалися. Але, крім цього портрета, більше нічого в чотирьох стінах школи не було.
— Я навчу вас, діти, читати і рахувати, покажу, як пишуть літери й цифри,— казав Дюйшен.— Навчатиму вас усього, що знаю сам...
І справді, він навчав нас всього, що сам знав, виявляючи при цьому дивовижне терпіння. Схиляючись над кожним учнем, він показував, як треба тримати олівець, а потім захоплено поясняв нам незрозумілі слова.
Думаю я зараз про це і дивом дивуюся: як цей малописьменний хлопчина, котрий сам ледве читав по складах, до того ж не мав під рукою жодного підручника, навіть звичайнісінького букваря, як міг він наважитися на таке справді велике діло. Легко сказати — навчати дітей, чиї діди й прадіди до сьомого коліна були неграмотні. І звісно ж, Дюйшен не мав найменшого уявлення про програму та методику викладання. Найпевніше, він і не підозрював про їх існування.
Дюйшен навчав нас, як умів, як міг, як здавалося йому потрібним, так би мовити, з натхнення. Але я більш ніж переконана, що його щиросердий ентузіазм, з яким він взявся за справу, не пропав марно.
Сам того не відаючи, він зробив подвиг. Так, це був подвиг, бо в ті дні нам, киргизьким дітям, які ніде не бували за межами аїлу, в школі, якщо можна так назвати ту саму мазанку з зяючими щілинами, крізь які завжди було видно снігові верховини гір, раптом відкрився новий, нечуваний і небачений раніше світ.
Саме тоді ми дізналися, що місто Москва, де живе Ленін, в багато-багато разів більше, ніж Ауліеата, ніж навіть Ташкент, і що є на світі моря, великі-великі, як Таласька долина, і що по тих морях плавають кораблі, величезні, як гори. Ми дізналися про те, що гас, який привозять з базару, добувають з-під землі. І ми вже тоді твердо вірили, що, коли народ заживе багатше, наша школа міститиметься у великому білому будинку з великими вікнами і що учні там будуть сидіти за столами.
Так-сяк осягнувши ази, ще не вміючи написати "мама", "тато", ми вже вивели на папері: "Ленін". Наш політичний словник складався з таких понять, як "бай", "батрак", "Ради". А через рік Дюйшен обіцяв навчити нас писати "революція".
Слухаючи Дюйшена, ми в думці билися разом з ним на фронтах з білими. А про Леніна він розповідав так схвильовано, наче бачив його на власні очі. Багато з того, що він розповідав, як я тепер розумію, були складені в народі оповіді про великого вождя, але для нас, Дюйшенових учнів, все це здавалося такою ж істиною, як і те, що молоко біле.
Якось без усякої прихованої думки ми спитали:
— Вчителю, а ви з Леніним за руку здоровалися? І тоді наш вчитель з жалем похитав головою:
— Ні, діти, я ніколи не бачив Леніна.
Він винувато зітхнув — йому було ніяково перед нами.
В кінці кожного місяця Дюйшен ішов у своїх справах у волость. Він ходив туди пішки і повертався через два-три дні.