Розповідали, що колись на цьому горбі була школа. Ми й сліду її не застали. В роки дитинства я не раз намагався знайти бодай руїни, бродив, шукав, але нічого не знайшов. Потім мені вже стало здаватися дивним, що голий горб називають "школою Дюйшена", і я спитав якось у стариків, хто він такий, той Дюй-шен. Один з них байдуже махнув рукою: "Хто такий Дюйшен? Та отой самий, що й зараз тут живе, з роду Кульгавої Вівці. Давно це було, Дюйшен тоді комсомольцем був. На бугрі тому стояв чийсь покинутий сарай. А Дюйшен там школу відкрив, дітей навчав. Та хіба ж то школа була, тільки назва. Ох, і цікавий же час був! Тоді хто міг ухопитись за гриву коня і всунути ногу в стремено, — той сам собі начальник. Так і Дюйшен. Що спало йому на думку, те й зробив. А тепер і камінця не знайдеш від того сарайчика, тільки й користі, що назва лишилася..."
Я мало знав Дюйшена. Пам'ятаю, він був уже літня людина, висока на зріст, трохи незграбна, з навислими, орлиними бровами. Його двір був по той бік річки, на вулиці другої бригади. Коли я ще жив в аїлі, Дюйшен працював колгоспним мірабом 1 і завжди пропадав десь на полі. Зрідка він проїжджав нашою вулицею, підв'язавши до сідла чималий кетмень2, і кінь його був чимсь схожий на хазяїна — такий же кощавий, тонконогий. А згодом Дюйшен постарів, і казали, що він почав возити пошту. Та це так, до слова. Річ в іншому. Як я тоді вважав, комсомолець — це запальний до роботи і на слово джигіт, найбойовіший з усіх в аїлі, який і на зборах виступить, і в газеті про ледарів та хапуг напише. І я ніяк не міг уявити собі, що ця бородата смирна людина була колись комсомольцем, та до того ж, що найдивніше, навчала дітей, будучи сама малописьменною. Ні, не вкладалось отаке у мене в голові! Відверто кажучи, я вважав, що це одна З численних казок, які розповідають у нашому аїлі. Але, як виявилося, все було зовсім не так...
Минулої осені я одержав з аїлу телеграму. Земляки запрошували мене на урочисте відкриття нової школи, яку збудував колгосп власними силами. Я одразу вирішив — їхати, не міг же я в такий радісний для нашого аїлу день всидіти дома. Я виїхав навіть на кілька днів раніше. Побуваю там і там, думав собі, подивлюся, зроблю нові зарисовки. Із запрошених гостей чекали, як я дізнався, і академіка Сулайманову. Мені сказали, що вона пробуде тут день-два і звідси поїде до Москви.
■.Я знав, що ця уславлена тепер жінка ще дівчинкою пішла з нашого аїлу до міста. Ставши городянином, я познайомився з нею. Вона була вже в похилому віці, огрядна, з густою сивиною в гладко зачесаному волоссі. Наша славнозвісна землячка завідувала кафедрою в університеті, читала лекції з філософії, працювала в академії, часто їздила за кордон. Словом, людина вона була зайнята, і мені не вдавалося познайомитися з нею ближче, але кожного разу" де б ми не зустрічалися, вона цікавилась життям нашого аїлу і неодмінно, бодай навіть коротенько, висловлювала думку про мої праці. Одного разу я наважився сказати їй:
— Алтинай Сулайманівно, добре було б, коли б ви з'їздили в аїл побачитися з земляками. Вас там усі знають, пишаються вами, але ж знають більше з чуток і, буває, подейкують, що, мовляв, наша славетна вчена, видно, цурається нас, дорогу зовсім забула до свого Куркуреу.
— Та треба б, звісно, з'їздити, — невесело усміхнулася тоді Алтинай Сулайманівна. — Я й сама давно мрію побувати в Куркуреу, цілий вік уже не була там. Щоправда, родичів у мене в аїлі нема. Та не в цьому ж річ. Неодмінно поїду, я мушу поїхати, знудилася за рідним краєм.
Академік Сулайманова приїхала в аїл, коли урочисті збори в школі вже от-от мали початись. Колгоспники побачили у вікно її машину і всі гуртом сунули на вулицю. Знайомим і незнайомим, старим і малим — всім хотілося потиснути їй руку. Мабуть, Алтинай Сулайманівна не сподівалася на таку зустріч і, як мені здалося, навіть розгубилась. Приклавши руки до грудей, вона кланялася людям і майже насилу пробиралася до президії на сцену.
Мабуть, не раз на своєму віку Алтинай Сулайманівна бувала на урочистих зборах, і зустрічали її, певно, завжди і з радістю і з пошаною, але тут, у звичайній сільській школі, привітність Земляків дуже зворушила її, схвилювала, і вона все намагалася приховати непрошепі сльози.
Після урочистої частини піонери пов'язали любій гості червоний галстук, піднесли квіти та її ім'ям відкрили почесну книгу нової школи. Потім був концерт шкільної самодіяльності — дуже цікавий V і веселий, після якого директор школи запросив нас — гостей, учителів та активістів колгоспу — до себе.
І тут не могли натішитися з приїзду Алтинай Сулаймапівни. її посадовили на найпочесніше місце, прикрашене килимами, ї всіляко старалися підкреслити свою до неї повагу. Як завжди в таких випадках, було бучно, гості жваво розмовляли, виголошували тости. Та ось у дім зайшов місцевий парубчак і подав господареві купку телеграм. Телеграми пішли по руках: колишні учні поздоровляли своїх земляків з відкриттям школи.
— Слухай-но, а телеграми ці старий Дюйшен привіз, чи що? — спитав директор.
— Атож, — відповів парубчак. — Всю дорогу, каже, підстьобував коня, хотів поспіти, поки йтимуть збори, щоб при народі прочитали. Спізнився трошки наш аксакал, засмучений приїхав.
— То чого ж він там стоїть, нехай злізає з коня, клич його! Парубчак іпішов покликати Дюйшена. Алтинай Сулайманівна
сиділа поруч мене; вона чомусь стрепенулася і якось дивно, немов раптом згадавши щось, спитала мене, про якого це Дюйшена кажуть.
— А це колгоспний листоноша, Алтинай Сулайманівно. Чи Знаєте ви старого Дюйшена?
Вона якось непевно кивнула, потім хотіла була встати, але в цю мить повз вікно хтось з тупотом проїхав на коні, і парубчак, повернувшись назад, сказав господареві дому:
— Я його кликав, агаю, але він поїхав, йому ще треба листи розвозити.
— Ну й нехай розвозить, нащо його затримувати. Потім із стариками посидить, — невдоволено мовив хтось.
— О-о! Ви не знаєте нашого Дюйшена! Він людина закону. Доки діла не зробить, нікуди не заверне.
— Так, так, дивна він людина. Після війни вийшов з госпіталю, на Україні це було, і залишився там жити, всього років з п'ять як повернувся. Вмирати, каже, вернувся на батьківщину. Все життя отак бурлакою й живе...