Вояк вхопив ті дідові слова, і за часок дід гойдався синій поруч із гуцулом, а донька сама домів вернула і дідову причку розповіла.
Та й підводи навчилося сло в самі мати, відколи прийшла вістка, що полягли всі старенькі бадіки, котрі в перших днях війни виїхали в підводи самі нарошно тому, щоб їх старість військові старшини пошанували і їх швидко домів відправили. Старшини загнали їх в сліпу долину, а неприятель витовк і газдів, і худібку, і вози.
Тому село робило волю і хорватам, і пушкарям і поволі привикало до війни, гей до ярма.
Але прийшла покрова — храмове свято...
Люди не дарують храму і зійшлися в село на відправу, як давніми роками.
Правиться відправа, аж церква дрожить, — тільки моздіри не гримають.
Примашерували в церкву і хорвати, і пушкарі. Напереді комендант, гей павич.
Панотець проповідь говорить, як у лист піє, а все за військо, за добровільців:
— Ти, хло', сидиш на запічку, а він йде за тебе умирати!
Ти жалуєш йому курку, а він за тебе життя не жалує!
Ти спиш в джєргах та в подушках, а він на студенім плиттю сокотить тебе і талану твого!
А ти, газдине, не лінуйся його банушинов та кулешков почастувати!
А ти, доню, не гидуйся жовнірові сорочку виполокати!
Пригостіт, приголубте, парафіяни, сю нашу оборону, аби тісар врядувався, аби Україна усміхнулася, аби наш край удержався!
А ви, сторонські люди, набувайтеся і забавляйтеся грешно, але води в рот понабирайте і не розповідайте неприятелеві, кілько у нас війська та й пушкарів кілько!!
На згадку краю і України бадіки попісніли, бо жаль їм стало за цим зеленим клином над Черемошем.
— Вже нема спасу, коли панотець за цес край потерпає, — пояснювали бадіки напошепки панотцеву бесіду.
А газдині м'якли, як хустки, і допевнювали себе крізь плач, що хос куда сходив би, то таки нема понад сей край красний, та запашний, та веселий.
Храмові гості зацікавилися панотцевою бесідою і стали перешіптуватися з бадіками про те, що над Прутом неприятеля, як трави та листу, та що він отік підсувається під це село.
Зачув ті шепти комендант і вийшов з військом та пушкарями з церкви і став випитувати сторонських людей про неприятеля. Одні рівняли неприятеля з темним лісом, другі із зорями на небі. А всі вгадували, що сегодні він годен увійти в це село і збавити людям храм.
Комендант приказав війську відійти до касарні, а пушкарів розіслав за підводами.
На дорозі показалися натерхані жидівські вози, що везли своїх наляканих пасажирів з долу у гори.
Комендант поговорив із тими пасажирами і приказав своїм хорватам млівіч спакуватися.
Пушкарі зігнали підводи, а комендант здає їм телефон і велить собі телефонувати про кождий неприятелів крок та слухати приказів, які він надсилатиме з горішнього села.
— Мене і моїх людей кличе обов'язок на друге село, а ви, хлопці, будете мати щастя скоріше здибатися з неприятелем. Стійте, як мур, як камінна скала, напротив і бийте його на скамузь. Ломіть йому ноги, розчереплюйте йому голови, витачайте його камінним тачилом, аби не підвівся. Йде на вас нагайка, а ви її настолочте ногами. Леда-хвиля жде вас слава!
Пушкарі горіли. Здригалися, як олені, і обзиралися, чи не видко вже неприятеля, щоби його всаме чоло вдарити. Як одною рукою, піднесли вгору чорні шапки і крикнули дзвінко:
— Слава нашому керманичеві!
Комендант, що сидів уже на возі, піднісся, витягнув шаблю і, вимахуючи нею, гукнув у відповідь пушкарям:
— Гурра тісареві!
Пушкарі повторили.
— Гурра Україні!
Пушкарі повторили, а комендант від'їхав із своїми жовнірами двома возами...
Пушкарі почули свою важність і розпустилися в шварми гляцями понад дорогу. Очима на дорозі, а руками смерть тримають.
Лиш стрілить пушкар, лиш пустить долів плиту, а життя гине.
Жде шварма...
Рушниці держуть дорогу своїми очима...
Буде придибашка...
Але село храмує. Хатами за столами не містяться газди і газдині. Харчують, набуваються, веселяться. Сопівки говорять жилами, а співанки б'ються крильми по шибах, аж вікна дрожуть.
Газди з молодицями попліч позасідали і ведуть голосом по хатах, а руки плечима. Бо у храм і газдівська кров до челяді ласа. Тому самі газди рівняють себе у співанках до зайця, що сидить на колоді і плете рукавиці, а з колоди до колоди та до молодиці.
Та кувала зазулиця в сивоті в оплоті,
Чому хлопці не співають, ба шо ж би їм в роті?
А коли дєді й нені жалували своїх синів, що через неприятеля збавили себе храму і, не ївши, колінкують на скалах понад дорогою, тоді молодиці стали газдів перемовляти, аби вийшли з ними ід своїм дітям та й аби вийшли з ними ід своїм дітям та й аби винесли їм страви і храмового пиття.
— Най би легінів не млоїв голод серце.
— Най би їм студінь не вигонила їх молоду душу.
— Най би їм молоді суставочки не заклякали на камінних плитах.
— Най би неприятіль не красив кремінь молодою кервою.
Слово за слово та й бесажки таскали терх на кичерю та на груні ід пушкарям, мисливським стрільцям.
Салаш за салашем виходив на світ, навертав ід пушкарям і здоровкався пугарями.
Село храмувало понадвір'ю. Молодиці пишнилися.
Пушкарі зацитькували газдів і газдинь, але храм своє право має.
Відтак зумівалися пушкарі.
— Гей, хло', шо ті молодці з нас роблют?
Дєді подавали синам повні пугарі, а сини зарікалися пити, але за принукою молодиць ломили собі волю і
цілували дєдів в обі руки та й відверталися набік і пили, а відтак дєдям і молодицям честь віддавали.
Та й гостилися, та й харчувалися.
А як пушкарі заспівали, а молодиці за ними голосом повели, то все село збіглося, як бджоли до меду, і вкрило гору понад дорогою.
Плазувало село голосами по скалах та бердах, як би тесало сталевими сокирами дзвінкі протеси яворові.
А молодиці покивували пальчиками на пушкаріві виводили їх з розуму:
Ой я хочу данцували, а ви, люди, чуйте,
А ви, старі, розходітси, молоді, ночуйте.
Флоєри під серцем скоботали.
Чобітки притупували і лупали кремінисту землю.
Очі свічками засвітили.
Кучері вітром літали, молодичині ширіньки з голів скидали, коси розплітали.
Пістолєта лускали у сумер вечірній.
Охота росла. як ватра в смеречині.
Гора металася, підтрясалася-гуляла...
Раптом по дорозі: пук!