Як ламати таку оборону вже торік було досліджено на Східному фронті під час Брусиловського прориву: коротка але інтенсивна артпідготовка на велику глибину від обраних цілей, наступні піхотні атаки з резервами, висунутими вперед, аби загнатися межи основними укріпленими пунктами ворога та створити замішання в тилах. Французи так само схилялися до схожої тактики. Новий головнокомандуючий Робер Нівель такими засобами досягнув певних успіхів при Вердені, то йому кортіло випробувати їх на більших обширах. Але ж те, що спрацювало проти австро–угорської армії, вже готової врозтіч кинутися навтьоки, не обов'язково зіграло би проти німців, тож англійці велися значно обережніше. Вона й самі були розробляли броньовані машини на гусеничному ходу, так звані "танки", та використали кілька на Соммі заради досліду; але ж ранні моделі були такі незграбні й механічно неоковирні, що хіба фанатики–ентузіасти сподівалися, що вони на щось більше, ніж допогти піхоті ввірватися в передні ворожі окопи. Для англійців "королевою битв" нині стала артилерія. На 1917 рік у них стало достатньо гармат й набоїв, надійних у вжитку. Покращення спостережень, чи то з літака, чи за звуком або спалахом, відтак довели точність батарейного вогню на відповідь до просто ювелірної. Новації в картографії, аерофотозйомці та метеорологічному аналізі тепер дозволяли канонірам накривати цілі, орієнтуючись за мапою, і не втрачати несподіванки через попередню пристрілку. Миттєві запали та газові чи димові набої зробили можливим важкий та смертельний загороджувальний вогонь, що не псував грунт на неприступний для наступу піхоти. Нарешті, британські артилеристи вивершили "повзучий бараж" — наступаючу лінію вогню, за прикриттям якої піхота могла дістатися за метри до ворожих позицій.
Біда була в тому, що все це вимагало найточніше вирахуваного часу та ретельної штабної взаємодії. Сама піхота призвичаювалася до вимог окопної війни, з легкими кулеметами, ручними гранатами та окопними мінометами, що додавалися, якщо й не замінювали рушниці, як найбільш поширену зброю; але її дії все ще були обмежені різкими рамками потреб і часових графіків од артилеристів, зв'язок з якими був іще примітивним; а, як тільки починалася битва, зв'язки так само розвалювались. На додачу, як тільки попередні цілі було осягнуто, гармати треба було переставляти, якщо й не пересувати вперед, то перенацілювати. В наслідку, Британське верховне командування розробило техніку, що стала відома як "відкусив і тримай": їретельно підготовлені атаки проти обмежених цілей, які потім укріпляли та втримували, поки готувалася наступна фаза атаки. У своїх межах ця тактика була дуже успішна; але вона не лише була геть не здатна досягнути "прориву", про який усе ще мріяв Хейг, але ще й відбивала охоту до ініціативи на нижчих командних рівнях, яка нині стала звичною в німецькій армії.
Наступ Союзників навесні 1917 р.
Вживаючи такої тактики, Головна ставка Союзників сподівалася, що їхній наступ у 1917 році не повторить провалів року попереднього. Але втрати, що вони зазнали при Вердені та на Соммі, підкосили впевненість, яку попередньо французький та англійський уряди покладали на своїх військових керманичів. Жоффре, як ми вже бачили, замінили на Нівеля. Ллойд Джордж не насмілювався зробити те саме з Хейгом, але хитромудрою інтригою він того підпорядкував французькому командуванню — маневр, від якого стосунки між англійськими військовиками та цивільним керівництвом так ніколи й не оклигали. Нівелів оптимізм ніколи не поділяли його колеги–генерали. Його політичну підтримку підірвало повалення французького прем'єр–міністра Арістіда Бріяна, чиї наступники мали небагато надії на Нівелеві пляни. Коли 16 квітня Нівель пустився свого широко–провіщеного наступу через річку Ену (Aisne) проти лісових пагорбів Шмен–де–Дам, все йому сприяло якнайгірше. Німці заздалегідь і вчасно отримали попередження про французькі пляни та розбурили їх, відступивши за Гіндебургову межу; до того ж погода була жахлива. Замість обіцяного прориву, був болючий наступ на кілька миль, який змушено відкликали після десяти днів, на той час французи зазнали більше 130 тисяч загиблими. Нівеля змінив Петен, герой Вердену, але на той час французька армія наїлася донесхочу. Вона розвалилася не стільки в бунт, як у подобу громадського страйку, коли цілі підрозділи відмовилися коритися наказам і повертатися до фронту. Петен поступово виняньчив армію та відживив її до нормального стану мінімально суворими засобами, головним чином покращивши умови існування та втримуючись од будь–яких великих наступів, але французька армія на Західному фронті була надалі ні на що не здатна до кінця того року.
Британцям велося краще — принаймні на початку. За тиждень до французької офензиви через Ену вони атакували далі на схід, в Аррасі. Перша частка операції була блискуче успішна, як канадські загони захопили висоту Вімі. Хейг знову сподівався на злам, але нова германська оборона його розчарувала. Англійський напад знову поступово вповільнився поки не зламався в кінці травня з додатковими втратами в 130 тисяч чоловік. Але Хейг вгамуватися ніяк не міг не зважаючи ні на що. На цей час не тільки французи, але й росіяни були hors de combat; дійсної допомоги з США не мало набути ще з рік; а найгірше німецька кампанія з підвоними човнами, здавалося, мала успіх. Як то велося на тей час, "чи британська армія здатна виграти війну до того, як фльота її програє".
Війна на морі та в повітрі
Попервах необмежена підводна війна, здавалося, досягала результатів, яких обіцяла германська фльота. Їхня ціль була — топити 600 000 тон перевезень на місяць, подвоївши попередню норму. Вони досягли її в березні. У квітні вони потопили 869 000 тон. На тому стало їх вище досягнення. Усе літо потоплення трималися коло 600 000 тон, впали до 500 000 тон у серпні, а на кінець року пірнули до 300 000 тон. Чому так?
Найочевидніше — введення конвоїв, системи, яку Адміралтейство оголосило було непрактичною бо, між іншими причинами, вважало, що кораблів–винищувачів бракує на ескорт усіх вантажних суден, про які ведеться. Оскільки в розрахунки включали всі надбережні рейси, числа виходили зі стелі взяті, тож коли за наполяганням Ллойд Джорджа конвої було введено на початку квітня, їх успіх був негайним. Як тільки американці набули змогу докласти відчутної ваги, вони спромоглися не тільки покріпити охорону конвоїв, але й почали будувати торгові суда швидше, ніж чубмарини їх топили. Німці також прорахувалися щодо вантажних об'ємів, досяжних для Союзників, щодо міри британської залежности від імпорту зерна та, над усе, про здатність Англії протизаходи у вигляді торгівельного контролю та паювання товарів. Британський уряд справді керував осадною економікою так успішно , що на кінець 1917 року зернові резерви подвоїлися.