Росія
Іншим континентальним суперником, щи викликав острах у Британії в XIXст., була велетенська Російська імперія, чия експансія на південь і схід загрожувала і шляху в Індію через Близький Схід (що призвело Британію взятися підпирати трухляву Турецьку імперію), і самим кордонам Індії. Звісно, потенціал Росії був (як і лишається) велетенським, але його обмежувало (як і тепер) відстале суспільство та безтямна влада. Капіталізм та індустріалізація прийшли в Росію пізно, та й тоді головним чином внаслідок вкладення іноземних грошей та уміння. На початку ХХ століття царі владарювали над населенням з 164 млн. чи не виключно селян, визволених зі справжнього рабства тільки покоління тому. Царі все ще провадили абсолютизм, якого в Західній Європі не знали ніколи — підпертий Православною церквою, що неї не торкалася будь–яка Реформація, та впроваджуваний через неосяжні маси летаргічної бюрократії.
Освічена еліта була розколота на "західників" (що вбачали Європу зразком та намагалися впровадити економічний розвиток та відповідальне урадування) та "слов'янофілів" (що вважали такі задуми недолугими та жадали зберегти питомо слов'янську культуру). Але низка воєнних поразок — від рук фрацузів та британців у 1855–6 рр. та від японців у 1904–5 рр. — втовкмачила урок, вивчений ще Петром Великим: воєнна сила в закордонні залежить сукупно від політичного та економічного розвитку вдома. Кріпосне рабство було відмінено після Кримської війни й такі–сякі представницькі засади впроваджено після воєнної поразки та ледве–не–революції 1905 року. Розвиток залізниці величезно збільшив промислове виробництво в 1890–х, підвівши Росію, на погляд деяких економістів, до порога економічного "злету". Але правлячий режим незмінно жахало, що промисловий розвій, яким би ключовим не був для воєнної ефективності, тільки заохочуватиме вимоги до подальшої політичної реформи. Тож влада давила дисидентів з такою жорстокістю, що тільки заводило їх до крайнощів "тероризму" (термін і засіб боротьби, винайдені саме російськими революціонерами в XIX ст.). Така закуція робила Росію, хай би й потрібним, але стидким союзником для ліберального Заходу.
На кінець XIX ст. увагу російського уряду було зосереджено на поширенні в Азії, але після поразки від Японії в 1904–5 рр. Росія перемкнулася на південно–східну Європу. Тут рухи національного опору, первісно засновані православними спільнотами Греції, Сербії та Болгарії, традиційно пошукували помочі від росіян — попервах як єдиновірців, потім як теж слов'ян. Всі троє заснували незалежні держави на протязі XIX століття. Але багато слов'ян , особливо сербів та сурідних їм хорватів, було в Австро–Угорщині. Тож чим дедалі успішніше нові слов'янські нації покріплювали свою осібність та незалежність, тим сильніше Габсбурги побоювалися і росту хвилювань у своїх меншинах, і ролі Росії, що тих заохочувала.
Австро–Угорщина
У Західній Європі — у Британії, Франції, Германії, Італії та навіть у Росії — націоналізм був силою зчеплення, хоча й такі "поглинутих народи", як поляки та ірландці, вже змагалися за незалежність. Але ж от монархія Габсбургів цілковито складалася з "поглинутих народів". У XVIIIст. тут була існувала пануюча німецька еліта, але навіть для німців тепер знайшлася батьківщина в сусідній на півночі новій Германській імперії. В 1867 році імперія Габсбургів ся перетворила на "Двоїсту монархію" , надавши найміцнішому народу, мадярам, напів–незалежного статусу в Угорському королівстві. Це останнє з домінуючими німецькими "австрійцями" мало спільними тільки монарха (імператора Франца–Йосифа, що правив з 1848 р.), армію, скарбницю та міністерство закордонних справ. Мадяри, як і німці (та й, насправді, британці, що тих мадяри вельми поважали настільки, що будинок парламенту в Будапешті збудували на штиб лондонського), вважали себе панівною расою та гнітили решту проріднених слов'янських меншин, якими правили — словаків, румун та хорватів. У західній половині Монархії німецькі "австрійці" панували не лише над слов'янами на півночі (чехи), північному сході (поляки та рутени) і півдні (словени та серби), але й на італомовних землях на південних схилах Альпів, яких жадало нове Італійське королівство. На відміну від суворих мадярських попихачів Будапешту, помірковані бюрократи Відня намагалися терпимо ставитися до їм пілеглих національностей та надавали останнім права, рівні з німцями. Це в результаті геть паралізувало урядові механізми Відня та змусило імператора правити декреами. Багатюща суміш культур, безперечно, перетворила Відень на місто з унікально жвавим і блискучим розумовим і художнім життям, але віденська інтеллігенція дивилася в майбутнє з неспокоєм та інколи — з відчаєм.
Германія
І, наостанок, імперська Германія, наскладнійша й найпроблемніша держава з низ усіх.
Об'єднання Германії у 1871 р. створило націю, яка суміщувала економіку, найдинамічнішу в Європі, з режимом, що багато в чому ледве вишпортався з феодалізму. Династія Гогенцолернів правила Прусією за допомогою бюрократії та армії. Ті обидві набрані з лав "службових дворян" (Junkers, юнкери), що походили головне зі східних областей країни. Юнкерам гидувало саме існування Рейхстагу (парламенту), який невдало важив на владу ще з середини XIX століття. У новоз'єднаній імперії Рейхстаг представляв усі верстви германського населення, що побільшилося: аграрних консерваторів з величезними маєтками на сході, промисловців півночі та заходу, баварських фермерів–католиків півдня та, дедалі міцніше з розвитком економіки, промислові робочі класи долин Рейну та Руру, з їхніми лідерами–соціалістами. Рейхстаг голосував за бюджет, але уряд призначався монархом, кайзером, і монарху звітував. Канцлер був головним посередником між Рейхстагом і кайзером. Отто фон Бісмарк, хто першим тримав цю посаду, використав уповноваження, надавані кайзером, аби підкорити Рейхстаг власній волі. Його наступники були хіба посильними, що повідомляли Рейстагу вирішення Кайзера та маніпулювали парламентом, аби забезпечити схвалення бюджету. Самому кайзеру вони видавалися кимсь на подобу хатніх лакеїв, малозначними поряд з головою Генерального штабу.