З самого 1911 року, коли почалося велике збільшення лав німецької армії, французьке Верховне командування роз'яснювало росіянам необхідність швидкого наступу, аби відтягнути якомога більше німецьких сил від офензиви на заході. Північна російська армія зробила все, що могла. 15 серпня, поки укріплення Льєжа все ще утримували германські сили на заході, Перша російська армія генерала Рененкампфа загналася в Східну Прусію зі сходу та через п'ять днів завдала німцям дошкульної поразки при Гамбіннені. В той же день Друга армія генерала Самсонова пішла в наступ з півдня, загрожуючи німецькому правому флангу. Німецьке зосередження проти Франції залишало тільки одну армію на захист східних кордонів. Її командир, генерал фон Пріттвіц, запанікував та наказав до загального відступу за Віслу.
Але Східну Прусію, історичну батьківщину пруської монархії, не можна було так легко покинути. Пріттвіца змістили, висунувши назамін грізну пару з Пауля фон Гінденбурга та Еріха Людендорфа. Гінденбург, сутий зразок питомих пруських чеснот, служив у війгах 1866 та 1870 рр та був прикликаний з відставки у 66 літ. Людендорф, його голова штабу, професійний військовик з середніх суспільних верств, виявився шалено здібним і в незчислимих бюрократичних битвах щодо збільшення війська перед війною, і вражаючими діями на її початку, коли він проїхав у захопленому авті між зовнішніми фортами у самий Льєж, задурив голову властям та змусив їх до здачі центральної цитаделі. Прибувши до місця ті двоє прийняли план уже розроблений головою Пріттвіцевого штабу, не менш вправним полковником Максом Гоффманом: малося залишити рідку кавалерійську запону на вповільнення наступу Ренненкампфа зі сходу, а масу німецьких сил зосередити проти Самсонова. Успіх цього маневру немалим завдячував тому, що німці наперед знали плани росіян, прослуховуючи радіоперемовини тих, ведені en clair (відкритим текстом), а ще більше — ініціативі німецького командира корпусу генерала фон Франсуа, щоо зневажив накази триматися в обороні та рішучо виступив, аби відрізати Самсонову відхід на південь. Триденна битва під Танненбергом (27–30 серпня) призвела до 50 000 росіян убитими чи пораненими, а 90 000 потрапили в полон. Це була одна з найбільших воєнних перемог усіх часів та з тої пори її вивчають у воєнних коледжах, але вплив її на результати війни був ніякий. Єдиним тривким її результатом стало те, що в Германії Гіндебурга з Людендорфом стали вважати напівбогами. У наступних боях на Мазурських озерах німці полонили ще 30 000, але втратили 100 000 своїх солдат.
Далі на південь австрійці, як і росіяни, добивалися ріжного водночас. Конрад фон Готцендорф, їхній командуючий, найбільше й найперше волів раз і назавжди розправитися з непевними сербами, але чотири російські армії насувалися на нього на кордонах Галіції, а з Берліну він щодня отримував послання, що спонукали стати до бою з росіянами і тим полекшити тиск на німецьку армію. З обох боків дивлячись, Конрад прийняв найгірші з можливих рішень. Його наступ на сербів було проведено абияк без підготовки. Серби були загатовані в боях бійці та погнали австрійців назад через кордон з утратами в 30 000 чоловік. Конрадова атака на північ у російську Польщу призвела до безладних зустрічних сутичок, поки зрештою російська загроза його правому флангу не змусила його відступити в Карпати, покинувши ключову фортецю Перемишль і загубивши ще 350 000 солдат. Німці відгукнулися на його дедалі відчайливе нукання про поміч, атакувавши через західний кордон Польщі у напрямку до Варшави. У листопаді, поки англійці билися на Іпрі, велетенські й безрезультатні битви точилися коло Лодзя, в яких кожен бік втратив близько 100 000 чоловік. Тоді невгамовний Конрад затіяв зимовий наступ через Карпати, щоб відібрати Перемишль назад. Кампанія розвалилася у виючих завірюхах, а Перемишль здався в наступному березні. На той час армія Габсбургів втратила більше двох мільюнів людей.
Отож на кінець 1914 року коротка війна, до якої європейські армії готувалися цілих сорок років, скінчилася; але ніхто в ній не переміг.
4. 1915 рік: Війна триває
Коли б це була "обмежена війна" на штиб XVIII століття, уряди могли на цьому часі оголосили замирення та зладнати сякий–такий компромісний мир. Залишені напризволяще, найперші заколотники, Росія та Австро–Угорщина, майже напевно так би й учинили. Але ж першопричини війни натепер було майже забуто, і як почувалися ті держави не мало ніякої ваги. Їхні союзники тепер були за кермом, і не мали жодного наміру зупинятися. Німецькі армії після низки блискучих успіхів загналися глибоко у землі своїх супротивників, і були впевнені, що досягнуть перемоги на протязі наступного року. Їхній уряд у так званій Вересневій програмі уже склав начерк умовин заключення миру, умовин, які вони готувалися накласти на своїх переможених ворогів. На заході Бельгія ставала німецьким протекторатом. Францію було би змушено віддати більше земель по її східних межах, вона мала би здемілітаризувати північні території аж до гирла Сомми. На сході німецькі кордони малося просунути далеко в Польщу та поширитися по березі Балтики. Тяжкі контрибуції було би накладено на побитих Союзників, пропорційно з втратами Німеччини "кров'ю та злотом". Для Франції, зрозуміло, не стояло на мирі, поки німецька армія займала п'яту частину її найрозвиненіших і родючих земель. Щодо Британії, про замирення не могло бути й мови, поки німці тримали Бельгію та глумилися з населення, а коло мільйона добровольців, що записалися в армію на початку війни, ледве нюхнули пороху.
Як не дивись, для обох сторін, особливо Англії з Германією, війна вже не була звичним збройним змаганням, але дедалі більше ставала сутичкою ідеологій. Англійським консерваторам велося про захист Британської імперії від зазіхань держави–суперниці, ліберали вбачали в ній рятунок демократії та законності від чобота пруського імперіалізму, а знущання з Бельгії наперед показувало, чого Європа мала чекати в лабетах переможної Німеччини. Офіційна пропаганда, звісна річ, посприяла демонізації Германії, але заклики її хіба що додатково роздмухували пристрасті, що вже палали самі та під впливом преси. Ступінь народної істерії був таким, що навіть найвидніші родини з німецьким корінням вважали зручнішим переназватися: Батенберги стали Маунтбаттенами, навіть королівська династія (загальновідома як Дім Гановерів, а точніше Саксен–Кобург–Гота) перетворилася на Віндзорський Дім. Дісталося не лише родам, а й породам: німецьких вівчарок перехрестили на "ельзасців", а такси пощезали з вулиць. Музику Вагнера геть–таки заборонили. В Німеччині буяла така ж веремія. Ворожнеча знайшла вираження в популярному тоді Hassgesang Ернста Ліссауера. "Гімн Ненависті" таврував Англію самим запеклим і лихим ворогом Германії. Німецькі науковці та інтелектуали згуртувалися, аби возвеличити боротьбу Батьківщини за самобутню Kultur проти слов'янського дикунства з одного боку, а з іншого опір фрашкам і занепаду французької civilisation та грубому матеріалізмові гендлярів–англосаксонців. Kultur ця втілювалася та знаходила прихисток у воїнських чеснотах і ратній звитязі, які Захід таврував мілітаристськими. Ці–от "народні пристрасті" покріплювали рішучість продовжувати війну принаймні не менше політичних чи військових розрахунків.