— Вітаю,— стиха промовив Річардс.
Він мало не випав з крісла, коли Кілліан випростався й, ошкірившись, сказав:
— І я вас вітаю, містере Річардс...
17 проти 100...
— Я вас не бачу,— вів далі Кілліан,— зате чую. Ваш пристрій для внутрішнього зв'язку підключено до рації в пілотській кабіні. Мені сказали, що вас поранено.
— Все не так страшно, як здається,— відповів Річардс. — У лісі трохи подряпався.
— Ну звісно,— сказав Кілліан. — Славетна втеча лісом. Боббі Томпсон уже розтрубив про неї сьогодні ввечері. Ну й, певна річ, про ваш останній подвиг. Завтра в той ліс набіжить тьма людей, які будуть раді знайти бодай клаптик вашої сорочки, а якщо пощастить, то, може, й гільзу.
— Оце вже погано,— зауважив Річардс. — Я там зайця бачив.
— Ви найвидатніший учасник нашої передачі, Річардсе. До цього спричинилося й те, що вам щастило, та й ваша особиста винахідливість. Хоч би там що, а ви, безперечно, досягли неабиякого успіху. Отож ми хотіли б запропонувати вам угоду.
— Яку угоду? Показати на всю країну, як мене розстрілюватимуть?
— Захоплення літака — найефектніше з того, що ви звершили, але й найбезглуздіше. Знаєте чому? Бо ви вперше одірвались од своїх людей. Ви залишили їх на землі. Це стосується навіть жінки, яка вас захищає. Може, ви думаєте, що вона з вами заодно. Може, вона й сама так думає. Але це не так. Там, у літаку, є тільки наші люди, Річардсе. Ви вже труп. Ви приречений. Остаточно.
— А мені ввесь час нагадують, що я ще живий.
— Останні дві години ви прожили тільки тому, що так захотіла Дирекція розважальних телепрограм. Це моїх рук діло. І я пробив схвалення угоди, яку вам пропоную. Стара гвардія страшенно опиралася — такого ще ніколи не було,— проте я свого домігся. Ви запитували, кого варто вбити на самій горі, якщо вам пощастить добратися туди з автоматом. Одним із них був би я, Річардсе. Вас це не дивує?
— Мабуть, дивує. Бо я гадав, що ви просто приручений фірмою чорнопикий.
Кілліан сіпнув головою й засміявсь, але сміх вийшов силуваний — сміх людини, яка зробила високу ставку й тепер страшенно хвилюється.
— Ось яка суть угоди, Річардсе. Ви летите до Гардінга. В аеропорту на вас чекатиме мікроавтобус. Відбудеться церемонія страти — вистава, звичайно. Потім ви приєднаєтесь до нашої команди.
Маккоун аж вереснув од несподіванки:
— Ах ти ж чорнопикий вилупку!..
Амелія Вільямс заціпеніла.
— Чудово,— промовив Річардс. — Я знав, що ви талановитий чоловік, але цей хід був просто геніальний. З вас вийшов би прекрасний продавець старих автомобілів, Кілліане.
— Хіба поведінка Маккоуна свідчить про те, що я брешу?
— Маккоун — чудовий актор. Він міг би навіть здобути премію за комедію, яку розіграв в аеропорту... — відповів Річардс. І все-таки він був спантеличений. Маккоун хутенько відіслав Амелію варити каву, коли відчув, що через неї може статися вибух; Маккоун увесь час виказував свою люту зненависть до нього. Все це якось не пасує до щойно зробленої пропозиції. Чи, може, пасує? Голова в Річардса пішла обертом. — А що, як ви втнули цю штуку без його відома? Розраховуючи на його щиру реакцію.
— Ви розіграли комедію з пластиковою вибухівкою, містере Річардс,— сказав Кілліан. — Ми знаємо — знаємо,— що ви нас просто залякуєте. А от на моєму столі є кнопка — маленька червона кнопочка,— і я вас не залякую. Через двадцять секунд після того, як я її натисну, ракети з ядерними боєголовками рознесуть вашого літака на друзки.
— "Чорний ірландець" — теж не вигадка,— сказав Річардс, одначе відчув у роті кислий присмак. Блеф скис.
— Вигадка. Ви не могли ввійти в літак з пластиковою вибухівкою. Негайно спрацювала б сигналізація. На літаку є чотири спеціальні пристрої для виявлення повітряних піратів. П'ятий обладнали в парашуті, про який ви запитували. Мушу вам сказати, що в диспетчерській вежі аеропорту Войтфілд з великою цікавістю й трепетом ждали, чи не засвітяться сигнальні лампочки, коли ви увійдете в літак. Всі сходилися на тому, що у вас таки, мабуть, є той "Чорний ірландець". Ви виявили таку винахідливість, поки добралися до аеропорту, що це припущення видавалося цілком слушним. Усі відчули неабияку полегкість, коли побачили, що лампочки не засвітилися. Я гадаю, ви не мали жодної можливості дістати вибухівку. Мабуть, ви запізно про неї подумали. Та дарма. Це погіршує ваше становище, але...
Маккоун раптом підскочив до Річардса.
— Приїхали,— сказав він, ошкірившись. — От тепер-то я розчереплю тобі голову к розтакій матері, дурню! — І він приставив Річардсові до скроні свого пістолета.
16 проти 100...
— І загинеш на місці,— озвався з екрана Кілліан.
Маккоун завагався, відступив на крок і з подивом витріщився на телевізор. Обличчя його пересмикувалось і морщилося, губи безгучно сіпались. Коли до нього врешті повернулася мова, він просичав:
— Я можу заарештувати його! Тут! Зараз же! Нам нічого більше не загрожує!..
— Тобі й так нічого не загрожує, бісів йолопе,— роздратовано урвав його Кілліан. — А Донаг'ю міг би давно його заарештувати, якби ми цього хотіли.
— Він карний злочинець! — закричав Маккоун, підвищуючи голос. — Він повбивав полісменів! Порушив закон, учинив акт повітряного піратства. Він... він публічно ображав мене й мою установу!
— Сядь,— сказав Кілліан, і в голосі його почувся холод міжпланетного простору. — Пора вже згадати, хто платить вам гроші, містере головний ловець.
— Я дійду до президента Ради! — шаленів Маккоун, бризкаючи слиною. — Коли це все скінчиться, ти опинишся на плантаціях! Ти, розтакий чорнопикий сучий сину...
— Киньте, будь ласка, пістолета на підлогу,— почувся ще один голос. Річардс злякано озирнувся. Це був Донаг'ю, штурман, і від нього віяло холодом і смертельною небезпекою. Його масне волосся тьмяно полискувало у прихованому світлі салону. В руках він тримав автомат "Магнум-Спрінгстен" із складаним прикладом, націлений на Маккоуна. — Я — Роберт С. Донаг'ю, з контролю Ради розважальних телепрограм. Пістолета — на підлогу!
15 проти 100...
Маккоун зміряв Донаг'ю нищівним поглядом, але за кілька секунд пістолет із глухим стуком упав на пухнастий килим.
— Ти...
— Я гадаю, ми вже наслухались вашого патякання,— перебив його Донаг'ю. — Будьте слухняним хлопчиком — підіть у другий клас і посидьте там.