— Так,— промовив він сухо. — Я заблукав.
— Ой, ви, мабуть, тільки те й робили, що падали.
— Що правда, то правда. Глянь-но на моє обличчя — не дуже подряпане? Сам я не можу побачити.
Хлопець слухняно нахилився й почав придивлятися. В його очах не з'явилося нічого нового — не впізнав. Річардс заспокоївся.
— Колючками все поколоте,— сказав хлопець. Він ледь помітно гугнявив, як це властиво жителям Нової Англії, але говорив енергійно і трохи насмішкувато. — Та дарма, житимете. — Потім, насупившись, хлопець додав: — Ви часом не з Томастона втекли? Бачу, що ви не з Пайнленда, бо не схожі на розумово відсталого.
— Нізвідки я не тікав,— сказав Річардс, сам не знаючи, правда це чи брехня. — Я подорожую автостопом. Маю таку погану звичку, друже. Ніколи не пробував?
— Та ні,— щиро відповів хлопець. — Тепер по шосе ганяють усякі придурки. Мені тато казав.
— Правильно казав,— погодився Річардс. — Але мені дуже треба добратися до... як його... — Він клацнув пальцями: мовляв, просто вискочило з голови. — Ну, аеропорт...
— Войтфілд, мабуть?
— О, правильно!
— Ой, та це ж за сотню миль звідси, містере. Аж у Деррі.
— Я знаю,— розчаровано промовив Річардс і провів рукою по Рольфовій шерсті. Собака послужливо перекотився на спину й прикинувсь мертвим. Річардсові стало бридко, але він узяв себе в руки. — На кордоні штату Нью-Гемпшір я підсів у машину до трьох типів. Справжні розбишаки. Вони мене відлупцювали, забрали гаманця та й викинули з машини в безлюдному місці.
— Ага, я знаю, де це!.. Ой, Господи, чого ж це я стою! Може, зайдете до нас поснідати?
— Я б залюбки, друже, та ніколи. Сьогодні ще треба якось дістатися до аеропорту.
— Знову голосуватимете? — Очі в хлопця округлились.
— Доведеться. — Річардс почав був підводитись, потім знову сів, наче йому в голові зненацька сяйнула дуже слушна думка. — Чуєш, друже, а ти не міг би зробити мені послугу?
— А чого ж... — нерішуче відповів хлопець.
Річардс дістав обидві записані плівки.
— Ось тут — кредитні картки на одержання грошей,— промовив він з удаваною щирістю. — Якщо ти вкинеш цей пакет у поштову скриньку, то в Деррі на мене чекатиме купа доларів і життя моє тоді стане веселішим.
— А хіба без адреси можна?
— Воно відразу потрапить куди треба,— сказав Річардс.
— Ага. Добре. Біля Джарролдової крамниці є поштова скринька. — Хлопець підвівсь, і на його дитячому обличчі було чітко написано: цей дядько нахабно бреше. — Ходімо, Рольфе.
Не встиг малий відійти на кільканадцять кроків, як Річардс гукнув:
— Стривай!
Хлопець обернувся й потяг неслухняні ноги назад до Річардса. На обличчі в нього застиг переляк. Звичайно, у Річардсовій вигадці далеко не все трималося купи.
— Мабуть, краще розповісти тобі все як є,— промовив Річардс. — Я сказав не всю правду, друже. Не хотів ризикувати, боявся, що ти розплещеш.
Вранішнє сонце так приємно гріло спину й шию, що йому захотілося нікуди не йти з цього пагорба, а проспати цілий день солодким сном, розкошуючи в скороминущому осінньому теплі. Він підтяг пістолета до себе й залишив його в траві. Хлопець аж очі витріщив.
— Службовий,— спокійно пояснив Річардс.
— Бож-же! — прошепотів хлопець. Рольф сидів поряд, недбало звісивши набік рожевого язика.
— Я переслідую небезпечних злочинців, друже. Касети, що я тобі дав, доконче мають потрапити куди слід.
— Я вкину їх,— видихнув хлопець. — Ой, зачекайте тут, я піду розповім...
— Ти нікому нічого не розповіси,— спинив його Річардс. — Нікому ні слова двадцять чотири години. Мені можуть помститися,— додав він лиховісним голосом. — До цієї самої години завтра ти мене не бачив. Зрозумів?
— Аякже! Звісно!
— Ну, тоді поганяй. І дякую тобі, друже. — Він простяг руку, і хлопець з побожним тремом потис її.
Річардс дивився, як вони підтюпцем спускаються з пагорба — хлопчисько у червоній картатій сорочці, а поряд з ним — собака, що весело продирався крізь кущі. "Чому моя Кеті не може так жити?"
Він не знав, що його обличчя спотворила гримаса люті й зненависті, і прокляв би самого Бога, якби в похмурому закутку мозку не зринула краща ціль — дирекція розважальних телепрограм. А за нею, наче тінь ще лихішого бога,— і вся Мережа БТБ.
Річардс стежив за хлопцем, аж поки той укинув касети в скриньку. Потім підвівся, насилу випроставши заклякле тіло, й, спираючись на "милицю", знову подерся крізь чагарі, наближаючись під кутом до дороги.
Отже, аеропорт. І, мабуть, декому ще доведеться розплатитись; поки все це скінчиться.
45 проти 100...
Прокульгавши з милю, Річардс вийшов із лісу там, де раніше примітив був перехрестя, й почав незграбно спускатися гравійним насипом до дороги.
Він сидів з виглядом людини, яка вже втратила надію зупинити машину й просто грілася під теплим осіннім сонечком. Перші дві машини він пропустив: в обох сиділо по двоє, ризик був би завеликий.
Але коли третя машина на повітряній подушці почала наближатись до знаку зупинки, Річардс підвівся. Він знову відчув, що зашморг стягається. Тут його вже мусять шукати, хоч би як далеко встиг від'їхати Парракіс. У наступній машині може бути поліція, а це означатиме початок нової вистави.
У машині сиділа жінка, сама. Вона навіть не глянула на Річардса: люди, що голосували на дорогах, викликали в неї відразу, і вона на них просто не зважала. Він рвонув праві дверцята й устиг заскочити всередину, хоч машина вже рушила. Його кинуло вбік; він розпачливо вхопився рукою за раму дверцят, здорова нога тяглася по дорозі. Гальма глухо засичали, машина різко вихнулася вбік.
— Що... хто... як ви...
Річардс наставив на жінку пістолета, знаючи, що зблизька, мабуть, має жахливий вигляд людини, яку перепустили крізь м'ясорубку. Та цей вигляд мав допомогти. Річардс утяг ногу всередину й хряпнув дверцятами, не зводячи з жінки пістолета. Вона була одягнена строго, половину обличчя затуляли темні окуляри. Начебто гарненька.
— Поїхали,— сказав Річардс.
Вона зробила те, чого слід було чекати: вперлась обома ногами в педаль гальма й закричала. Річардса кинуло вперед, перебиту кісточку на нозі пронизав нестерпний біль. Машина затряслась і спинилася на узбіччі, проїхавши за перехрестя футів п'ятдесят.