— І ти в це віриш?
Бредлі лише всміхнувся лагідною, сумною усмішкою.
— Тоді навіщо ти так багато робиш для мене? — спитав Річардс навпростець. — Я ще розумію, коли ти мене переконував. Я сам би так учинив. Але ж і твої дружки, мабуть, без грошей лишились.
— Вони знають, що до чого.
— Це ти про що?
— А про те, що нам втрачати нічого. Якщо ми ніколи не зважимось на ризик, то нам усім кінець. Марно чекати, що повітря стане чистішим. Це однаково, що провести трубу від плити до себе в кімнату, ввімкнути телевізор і чекати, що буде далі.
— Пропадеш ти,— сказав Річардс. — На тебе донесуть, і все скінчиться десь у підвалі; там тобі й бебехи відіб'ють. Або Стейсі. Або матері.
Очі у Бредлі тьмяно зблиснули.
— Страшний день наближається. Страшний день для всіх виродків, у яких черева напхані ростбіфом. Я бачу кров на місяці. Зброю та смолоскипи. Віщуна, який ходить і пророкує.
— Люди бачать усе це вже дві тисячі років.
Загудів автомат — п'ять хвилин минули. Річардсова рука почала намацувати ручку дверцят.
— Спасибі,— сказав він. — Я навіть не знаю, як тобі ще дякувати.
— Ти добалакаєшся, поки мене оштрафують,— сказав Бредлі. Його міцна чорна рука схопила Річардса за рясу. — А якщо вони до тебе таки доберуться, прихопи хоч кількох із собою на той світ.
Річардс відчинив багажника й дістав звідти чорну валізу. Бредлі мовчки подав йому брунатно-жовтий ціпок.
Машина плавно влилась у вуличний рух. Річардс, підсліпувато мружачись, провів її поглядом. Перед поворотом спалахнули червоні вогники, і машина зникла з очей. Бредлі залишить її в гаражі, а сам тією, другою машиною повернеться до Бостона. Річардс відчув дивну полегкість і зрозумів, що це співчуття: "У нього, мабуть, гора з плечей упала, коли він мене позбувся!"
Річардс умисне не потрапив ногою на першу сходинку, і швейцар допоміг йому піднятися до дверей готелю.
56 проти 100...
Минуло два дні.
Річардс грав свою роль добре — від цього ж бо залежало його життя. І першого, й другого дня вечеряв у себе в кімнаті. Прокидавсь о сьомій, читав Біблію у вестибюлі, потім рушав на свою "конференцію". Готельна обслуга ставилася до панотця з поблажливою люб'язністю — так вона взагалі ставилась до підсліпуватих, незграбних духовних осіб, якщо вони справно оплачували рахунки. Й це було не диво за часів, коли закон нерідко виправдовував убивство, коли в Єгипті та Південній Америці тривала бактеріологічна війна, а в штаті Невада діяв горезвісний закон про обов'язкові аборти. Дев'яностошестирічного папу римського сприймали як старого буркуна, а про його слиняві едикти, якими він намагався впливати на події, повідомляли в кінці семигодинного випуску новин задля розваги.
Річардс відбував свої "конференції" на самоті, в платній бібліотечній кабіні за замкненими дверима, де читав літературу про забруднення повітря. Після 2002 року інформації на цю тему було дуже мало, а те, що з'являлось, дуже погано в'язалося з опублікованим раніше. Уряд, як завжди, вів ефективну політику перебріхування.
Опівдні Річардс пішов до закусочної на розі неподалік готелю, вряди-годи натикаючись на перехожих та вибачаючись. Декотрі відповідали: "Пусте, отче", більшість байдужно лаялась і відтручувала його з-перед себе.
Другу половину дня Річардс сидів у своїй кімнаті, а за вечерею дивився "Переслідування". За два ранки він дорогою до бібліотеки опустив у поштову скриньку чотири касети. Скидалося на те, що з Бостона касети без особливих пригод доходили до місця призначення.
Ті, хто робив програму, почали застосовувати нову тактику, аби звести нанівець ефект від Річардсових промов про забруднення повітря. Річардс і далі виголошував їх із якимсь веселим шаленством — хай дійде хоча б до глухонімих, які вміють читати з губ. Телевізійники топили його слова в морі глузливих вигуків, погроз та лайки. Галас ставав дедалі несамовитішим і врешті перетворювався на потворне ревище божевільних.
Довгі години минали у роздумах про мимовільні зміни, що сталися з ним за п'ять днів переслідування. Причиною цього був Бредлі — Бредлі та його сестричка. Тепер він, Річардс, не сам по собі, не самотній борець за виживання своєї сім'ї, якого чекає неминуча загибель. Тепер вони об'єдналися разом, бо всім їм немає чим дихати — і його близьким теж.
Річардс ніколи не був соціально активним. Усе, за що доводилось боротися, викликало в нього почуття зневаги та відрази. Хай цими справами займаються несосвітенні дурні й ті, хто має зайвий час і гроші, як ото пришелепуваті студенти з їхніми химерними значками та групами неороку.
Річардсів батько пішов із життя, коли хлопцеві минав п'ятий, тож пам'ять не зберегла нічого, крім окремих епізодів. Ненависті до батька не було. Річардс розумів, що, коли чоловік мусить робити свій вибір, він майже завжди обере гордість — якщо відповідальність позбавляє його чоловічої гідності. Чоловік не може сидіти згорнувши руки й споглядати, як його дружина продає себе, щоб заробити на вечерю. І якщо йому залишається лише роль звідника, розмірковував Річардс, то чи не краще стрибнути з горішнього поверху.
До шістнадцяти років Бен заробляв собі на хліб так само, як його брат Тод. Мати померла від сифілісу, коли йому було десять, а Тодові — сім. Через п'ять років загинув і Тод, вантажачи газети: машина стояла на спуску і В неї раптом відмовили гальма. Місто збуло обох, і матір, і сина, до муніципального крематорію. Діти на вулиці називали його фабрикою попелу або миловарнею. Цей похмурий дотеп свідчив про їхню безпорадність: вони ж бо знали, що, найімовірніше, теж вилетять у димар крематорію. В шістнадцять Річардс лишився сам на світі, працював після уроків повну восьмигодинну зміну прибиральником на "Дженерал атомікс". Ніколи було вгору глянути, а проте Річардс увесь час перебував у полоні панічного страху перед фактом, що він — сам-один, нікому не потрібен, і ріка життя несе його невідомо куди. Часом прокидався вночі, годині о третій, від смороду гнилої капусти, що панував у його однокімнатній орендованій квартирі, прокидався від жаху, що гніздився в глибині його душі: сам-один!..
Отож він одружився. Першій рік Шійла тихо пишалася своїм чоловіком, а їхні колишні друзі, а нині вороги (бо Річардс відмовився нищити й псувати разом з місцевою бандою все, що траплялося під руку на вулиці), чекали на появу потомства. Потомство не з'явилось, цікавість до Річардса й Шійли спала. Про них майже забули, як то часто бувало з молодими подружжями у Південному районі. Коло знайомих не виходило за межі їхнього будинку. Річардс був не проти, його це влаштовувало. Він увесь поринув у роботу, а коли траплялася нагода, то лишався й після зміни. Заробітки були злиденні, шансів на підвищення ніяких, а тут ще й шалена інфляція. Але їм, закоханим, це не так-то й дошкуляло. З роками кохання не згасало, та й чого б йому згасати? Річардс належав до тих самітників, що виявляють невичерпну щедрість у любові й змушують обранку підкорятися цьому. Він до самого одруження зберіг нерозтринькані почуття, отож за одинадцять років спільного життя навіть ні разу по-справжньому не посварився з Шійлою.