— А якого ж ти біса!.. — роздратовано кинув Бредлі. — Нащо клюнув на їхній гачок? Невже такий жадібний до грошей?
— Мою доньку звати Кеті,— сказав Річардс. — Вона ще менша за Кессі. У неї грип і запалення легенів. Теж увесь час плаче.
Бредлі мовчав.
— Її ще можна вилікувати. Не те, що... Кессі. Запалення легенів не страшніше від застуди. Аби тільки ліки та лікар. А це дорого. Я не маю іншого способу заробити грошей.
— Однаково ти дурень! — сказав Бредлі з якимось моторошним притиском. — Щовечора о шостій тридцять блазнюєш на втіху половини світу, а всі плюють тобі в душу. В цьому світі твоїй доньці гірше, ніж нашій Кессі.
— Яз цим не згоден.
— Тоді ти сміливіший за мене. Я тут одного хлопця був підрізав, до лікарні забрали. Багатий. Лягаві за мною три дні ганялися. Але ти ще сміливіший. — Він дістав сигарету й закурив. — А може, ти цілий місяць протримаєшся? Мільярд доларів, розтуди його... Доведеться тобі купити поїзда, щоб вивезти таку купу грошей.
— Краще Бога хвалив би, ніж лаятись,— обізвалася стара, кришачи моркву.
Бредлі пустив її слова повз вуха.
— Отоді ти, й твоя дружина, й донька заживете! Два дні в тебе вже позаду.
— Не заживемо,— заперечив Річардс. — Тут усе передбачено. Бачив оті дві штуки, що я попрохав Стейсі надіслати поштою, коли він з твоєю матір'ю ходив по харчі? Я маю відсилати ті штуки щодня до півночі. — Він розповів Бредлі про умову, яка передбачала невиплату грошей в разі її невиконання, та про свою підозру, що саме поштовий штемпель привів його переслідувачів до Бостона.
— Цьому легко зарадити,— сказав Бредлі.
— Як?
— Потім скажу. Як ти думаєш вибиратися з Бостона? Тебе по всіх усюдах шукають. Вони наче показилися після того, як ти підірвав лягавих у готельному підвалі. Сьогодні ввечері про це говорили по БТБ. І тебе показували з торбою на голові. Досить круто вийшло... Ма! — гукнув роздратовано Бредлі. — Коли твоє вариво буде готове? В нас животи до спини поприсихали!
— Вже домліває,— відповіла стара. Вона накрила покришкою густе кипляче вариво й почалапала до спальні посидіти з малою.
— Сам не знаю, як виберуся звідси,— сказав Річардс. — Спробую дістати машину. Я маю фальшиві документи, але боюся скористатись ними. Трохи зміню зовнішність — надіну темні окуляри — й виберуся з міста. Я вже думав, чи не податись до Вермонту, а звідти — до Канади.
Бредлі крекнув і пішов по тарілки.
— Вони вже перекрили всі виїзди з міста. Темні окуляри лише привернуть до тебе увагу. Не встигнеш проїхати кілька миль, як з тебе кишки випустять.
— Тоді не знаю,— сказав Річардс. — Але якщо лишуся тут, тебе заарештують як співучасника.
Бредлі почав розставляти тарілки.
— Припустімо, ми дістали машину. В тебе є зелененькі папірці, а в мене — ім'я, яке поки що не цікавить поліцію. На Мілк-стріт живе знайомий мексіка— нець, він продасть мені "вінта" за три сотні. Я попрошу когось із наших хлопців перегнати його до Манчестера. Там ти будеш як у Христа за пазухою, бо вони впевнені, що заблокували тебе в Бостоні... Вже зварилося, ма?
— Атож, хвалити Бога. — Стара вийшла перевальцем із спальні. — Сестричка твоя заснула.
— Це добре. — Бредлі насипав у три тарілки тушкованого м'яса і спитав: — А де Стейсі?
— Пішов до аптеки,— задоволено промовила стара, блискавично закидаючи їжу в беззубий рот, наче в прірву. — По ліки.
— Якщо влипне, я йому голову скручу,— сказав Бредлі, важко сідаючи.
— Не влипне,— втрутився Річардс. — Має гроші.
— А може, нам не потрібно милостині від блідопикого?
Річардс засміявся й посолив страву.
— Якби не він, мене, мабуть, уже давно підрізали б,— промовив він. — Отже, я гадаю, Стейсі заробив ті гроші.
Бредлі зосереджено схилився над тарілкою. До кінця вечері ніхто не зронив ані слова. Річардс і Бредлі з'їли по дві порції, стара господиня — три. Коли закурили, у замку шкрябнув ключ, і всі заклякли, аж поки ввійшов Стейсі — винуватий і наляканий. Він дістав з рудої торби пляшечку й подав старій.
— Найкращі ліки,— сказав він. — Старий Керрі спитав, де я взяв два долари сімдесят п'ять центів, щоб купити такі добрі ліки, а я послав його к розтакій матері.
— Не лайся, бо диявол таки штрикне тебе вилами,— обізвалася стара. — Сідай вечеряти.
Хлопець вирячив очі.
— Господи, м'ясо?!
— Ні, то ми наклали туди купу, щоб густіше було,— сказав Бредлі.
Хлопчина скинув головою, побачив, що брат жартує, захихотів і накинувся
на їжу.
— А той аптекар часом не побіжить до поліції? — спокійно спитав Річардс.
— Керрі? Ні. Хіба що ми знову поткнемося до нього із зелененькими. Він знає, що для Кессі потрібні сильнодіючі ліки.
— А як щодо Манчестера?
— А-а!.. У тім-то й річ, що Вермонт не годиться. Наших там замало. Та й поліція крута. Отож я попрошу надійного хлопця, скажімо, Річа Голеона, перегнати того "вінта" до Манчестера й поставити в гаражі-автоматі. А тебе завезу туди іншою машиною. — Він погасив сигарету. — В багажнику. Собак вони використовують лише на путівцях. А ми поїдемо чотириста дев'яносто п'ятим шосе.
— Для тебе це досить небезпечно,— сказав Річардс.
— Та я ж не задарма. Нехай Кессі хоч помре під наркотиком.
— Дай Боже,— обізвалася стара.
— Це однаково небезпечно.
— Хай-но котрийсь лягавий спробує гавкнути на Бредлі — відразу повні штани накладе! — сказав Стейсі, витираючи рота. Він глянув на брата, і його очі захоплено спалахнули.
— Гляди, на сорочку капає, розбишако,— промовив Бредлі й дав Стейсі щигля. — Твоє діло — мовчати. Сисунець ти ще.
— Якщо нас упіймають, тебе посадять надовго,— вів далі Річардс. — Хто тоді за хлопцем догляне?
— Він сам за собою догляне, якщо я вскочу в халепу,— сказав Бредлі. — Та й мати поряд. Наркотиків він не вживає. Га, Стейсі?
Хлоп'як енергійно похитав головою.
— І він знає,— докинув Бредлі,— якщо я знайду в нього на руках сліди від уколів, то в'язи скручу. Правду я кажу, Стейсі?
Стейсі кивнув.
— До того ж, ми матимемо гроші. А поки їх у нас немає, то й досить про це. Я знаю, що роблю.
Річардс мовчки докурював сигарету, а Бредлі поніс ліки до Кессі.
63 проти 100...
Коли він прокинувся, було ще темно, проте внутрішній годинник підказав йому час — десь пів на п'яту. Кессі плакала. Бредлі спав на ліжку в маленькій задній спальні, а Стейсі й Річардс — просто на підлозі. Мати лягла з Кессі.