Що торба у нього
Порожня така…
З порожньою торбою
Ходить дивак.
Годинникар Тік-Так…
Бо все, що у нього є.
Людям він роздає…
Кого не зустріне,
Останні хвилини
Виймає з торбини
І віддає…
Усе, що є…
Тік-так… Тік-так…
Тік-так… Тік-так..
Старий дивак…
Піднімається завіса.
Глухий кут лікарняного коридора. Ліворуч двері, праворуч двері. На лівих дверях табличка — "Реанімаційна". На правих — "Кабінет головлікаря". Майже на всю сцену — біла стіна. Біля стіни на дерев’яному диванчику сидить Колчанов. Коло нього на кріслі-колясці Федір.
Федір (показує Колчанову фігурки з коріння й гілок). Це олень… Зупинився і прислухається.
Колчанов. Так… Мабуть, відчув небезпеку… Вовка або мисливця… Хто його зна… Добре!.. Виразно!.. Дуже!
Федір (показує іншу фігурку). А це птах…
Колчанов. Сойка!.. Кричить, попереджає оленя про небезпеку… Сойки завжди попереджають… Гарні птахи… Особливо вдала голова… Дуже мені подобається. Дуже!
Федір (показує ще одну фігурку). А це…
Колчанов (перебиває). Не треба. Не кажи. Я бачу. От саме цього вовка олень і злякався… Але даремно. Тому що вовк старий, беззубий. І йому вже не наздогнати оленя. І він лише похмуро й безнадійно дивиться оленю вслід.
Федір. Так… Правильно!.. Як ви здорово все розумієте!..
Колчанов. Та що тут розуміти! Просто ти здорово це робиш. У тебе хороше око і точна рука. Ти талановитий мужик.
Федір (махає рукою). Та! Це просто так… У мене матеріалу мало. Тільки те, що хворі ходячі приносять. Або персонал…
З реанімаційної виходить лікар.
Лікар (Федору). Знову ти тут… Я ж просив!.. (Заходить до кабінету.)
Федір (Колчанову). Вибачте… (Виїздить.)
З кабінету виходить лікар.
Колчанов (підводиться йому назустріч). Ну, що? Як?
Лікар. Нічого нового… Робимо все, що можемо. Але… стан дуже важкий… (Заходить до реанімаційної.)
Колчанов знову сідає на диванчик. Задумується. Чути пісню під гітару. За стіною коридора висвітлюється площадка. Лавка у парку. На ній Колчанова, молоденька, у скромному платті. З книгою в руках.
Колчанов (звертається до неї). Я весь час думаю про тебе зараз. Весь час… І відчуваю свою провину… перед тобою. Так… Можливо, я мусив тоді як слід розібратися, вдуматися, зрозуміти… Ще тоді, майже двадцять років тому, під час нашої розмови тієї у парку Шевченка… (Говорячи, йде за сцену і з’являється згодом на площадці за серпанком білої стіни — в іншому піджаку, без вусів, з етюдником у руках)
Колчанова (підводить голову від книги). А… це ви? Здрастуйте!..
Колчанов (сідає поряд з нею на лаву, лагідно). Здрастуйте, здрастуйте, мила Тамаро!..
Колчанова. Послухайте, Олексію… Я хочу вам сказати… Нам не треба більше зустрічатися..
Колчанов (збентежено). Що? Чому?
Колчанова. Не треба. Так буде краще.
Колчанов. Але чому? Чому?
Колчанова. Тому. Нічого хорошого з цього не вийде. Я повинна закінчити аспірантуру, захиститися…
Колчанов. А хіба я вам заважаю? Хіба…
Колчанова. Звичайно… Ви заважаєте мені. Я думаю про вас… Я… Я ж жива людина… не можу я, розумієте! Не можу!.. Мені зараз це зовсім ні до чого, не потрібно — ні зустрічі, ні…
Колчанов. Але… я ж… я ж люблю вас…
Колчанова. Вам здається… Це мине… Ви художник, пристрасна натура… Ви вже, мабуть, стільки разів говорили ці слова…
Колчанов. Я… Я нікого ще не просив стати моєю дружиною. Нікого. Ніколи. І, крім вас…
Колчанова. Я не можу стати вашою дружиною, Олексію.
Колчанов. Чому?
Колчанова. Я вам сказала. Мені треба закінчити аспірантуру, захиститися.
Колчанов. Але хіба…
Колчанова. Так! Так!
Колчанов. Пробачте… Але стільки заміжніх жінок закінчують аспірантуру і захищаються… Я вам наведу безліч прикладів.
Колчанова. Ні, я не така, як інші. Сили, мабуть, не ті. Поки не захищусь, заміж я не вийду.
Колчанов. Ну, гаразд. Я буду чекати.
Колчанова. Це довго. Років два-три, не менше. Немає сенсу.
Колчанов. Я буду чекати. Я… я люблю вас.
Колчанова. Ну, добре, якщо ви вже так… так хочете, я скажу… Я… я лю… я захопилася на п’ятому курсі однією людиною… і… і…
Колчанов. Ви хочете сказати…
Колчанова. Так!.. Так!.. Тепер ви нарешті відчепитеся від мене? (Відвертається, затуляє обличчя руками.)
Колчанов. Він покинув вас?
Колчанова. Він… був одружений..
Колчанов. Ну, що ж… буває… Все одно… все одно… Я люблю вас… І з цим вже нічого не вдієш.
Колчанова. Ні!.. Ні!.. Я сказала — ні!.. (Підхоплюється, вибігає.)
Колчанов. Але я так любив тебе!.. Я чекав два роки… Поки ти не захистилася… Чорт забирай!.. Це були, мабуть, найщасливіші роки мого життя. Як я працював! З яким натхненням!.. Недарма вважають, що головний стимул для творчості — це нерозділене кохання… Тоді я й намалював твій портрет… Той самий… Після виставки про нього стільки говорили… А ти чомусь сердилась… Особливо коли надрукували репродукцію в журналі "Україна", в репортажу з виставки… І категорично заборонила мені продавати його в музей… Він став моїм весільним подарунком тобі… (Зітхає.)
Поринає в темряву лавка у парку. Музика. Поряд на площадці освітлюється куток скромної квартири. За столом сидять Колчанов, Колчанова, Кудрицький.
Кудрицький. Ех, любі мої, як я вам заздрю!.. Ти, Олексо, витягнув щасливий білет у лотереї. Така дружина може тільки наснитися у рожевому сні. І сина вона тобі народила… любительського!
Колчанов. Ліверного, московського… У тебе, Борю, всі епітети пов’язані з закускою.
Кудрицький. Дотепник!.. (Колчановій.) Він просто хоче мене принизити перед тобою. Бо ревнує. І недаремно. Якби ти не був моїм другом, я б…
Колчанова. Нічого б у тебе, Борю, не вийшло. Я не люблю спокусників, самозакоханих і самовпевнених.
Кудрицький. Так, ти позитивний образ. Ідеальний, так би мовити, варіант. Портретна жінка. (Колчанову.) Чому ти її не малюєш?
Колчанов. Вона не хоче.
Колчанова. Після того портрета у нього нічого зі мною не виходить. Він малює мене зовсім не схожою.
Колчанов. Сонечко, зрозумій… З появою фотографії мистецтву зробилася непотрібною описовість, йому потрібна виразність… Це слова Матісса.
Кудрицький. О, Матісс — це добре!.. Його "Танець" — це сила! Інтенсивний колір… Ритм… Здорово!.. Торжество життя над смертю…
Колчанова. Можливо… Не суперечу… Але бути моделлю лише для виразності мені чомусь не хочеться… Тим більше, коли ця виразність зовсім на мене не схожа… Я, так би мовити, фізик, а не лірик, і бачу життя таким, яким воно є.