Щоправда, те, що в перші ж дні наступу він побачив у Строганівці, його різонуло в саму душу, йому здалося, що, всупереч всім сподіванням, знов вертаються кошмари денікінських часів. Досі пече його той сповнений невимовного болю, докору й осуду погляд закривавленого після екзекуції Оленчука, проте у всьому тому — Дьяконов певен — немає, немає провини вождя, всі ті безчинства могли робитися тільки його волі наперекір!
Якось до пакгаузу вартові кинули ще одного офіцера, кучерявого молодця в дзвенючих кавалерійських шпорах, буйного, шумливого,— видно, він був добре напідпитку.
— Встати, комишатники! — вигукнув він з порога, забачивши дядьків.— Васька Лобатий перед вами!
Селяни не зворухнулись.
— Сидите? Ну, то й сидіть! Ждіть свого! Звідси вам дорога одна: в Генічеськ, та на баржі, та в море, на дно,— там ваша мужицька правда лежить! Що ж до мене, то я тут довго не затримаюсь,— п'яно пащекував новоспечений арештант.— Кутепія мене не видасть! Сам генкварт поручиться за Ваську Лобатого, будьте певні!
1 Здрастуй, Цезар, приречені на смерть вітають тебе! (Вигук римських гладіаторів, з яким вони перед боєм проходили мимо ложі Цезаря).
Сонце тільки крізь щілини пробивалося знадвору до приміщення, в пакгаузі стояла півтемрява. Призвичаївшись до неї, Лобатий став ближче розглядати ув'язнених. Незабаром він уже причепивсь до татарина:
і-^-; Перехрестись, тдурзакі Ну;ж бо,< перехрестись, то одразу випустять! Наш бог добріший за аллаха!
— І вас. пискулянти,— пройшовся Лобатий між спекулянтами,— теж повипускають, тільки не поскупіться на хабаренцію.
— А от ви, мужички,— при цьому він, ставши перед дядьками, насмішкувато повів шиєю так, наче вона була в ярмі,— ви ще тут попаритесь! Як. не зробите отам підкоп у кутку та не повтікаєте вночі, то з вами в нас ще буде серйозна розмова!
Селяни мовчали. Вони були, видно, нахапані десь просто з поля, від роботи: здебільшого босі, в пропотілих, припалих пилюкою сорочках, при декому були жбаники з водою, а в одного навіть мантачка виглядала із-за очкура.
— Вашу лінію ми знаємо,— скалився до них Лобатий.— Ніяка мобілізація вас не бере. Навоювалися, годі! Сам на одній сходці чув: "До червоних не пішли, що хліб треба вбрати, а до вас не підем, хоч і вберем".
Помітивши осторонь дядьків, під стіною, Дьяконова, Лобатий здивовано перекинувсь до нього:
— О! Здоров, станишнику! За що удостоївсь?
Він присів біля Дьяконова, вгостив кримськими цигарками з портсигара, Дізнавшись, за що співбрат його потрапив сюди, Васька навіть присвиснув від подиву:
— За мужиків заступивсь? Ха-ха! Невже ідейний?
— А ти хіба ні?
— Я свої ідеї, брат, в Новоросійську розгубив. При посадці нікуди брати було. Зайвий багаж! Виявляється, можна цілком обійтися без нього...
— А сюди — за що?
— Самовільні реквізиції, буянство та окаянство і всяке таке інше... Майже за те, проти чого ти збунтувавсь. Ну, та нічого: вийдемо звідси разом.
— Ти так думаєш?
— Не сумніваюсь. Зараз не той час, щоб нами розкидатись. Куди вождеві без нас? Адже ми найнадійніші коні в його колісниці!
— То, гадаєш, попередження верховного проти мародерства, проти безчинств...
— Про людське око! Для преси та для Європи! То лише на початку верховний наш ладен був пускати в розход нашого брата мало не за кожне вибите в ресторані скло.Зараз все пі де інакше, ;бо коженіз нас там, у бою,. потрібен. .
— Мені вже навряд чи бути в бою,
— Смертний вирок? Не хвилюйсь — вождь помилує. Він до нас, до первопохідників, добрий: те, що правою підписує, лівою... отак,— Васька зробив рукою в повітрі хрест.
Такої неповаги до свого кумира Дьяконов не міг стерпіти і тут же висловив Лобатому своє обурення його цинізмом..
Лобатий голосно розсміявся:
— О, та ти й справді витаєш десь там? Святая Русь? Поругані свободи? Та кинь ти всі ці штучки! Живи, поки живеться! Гуляй, поки туляється.
— Це вся твоя філософія?
— А що? Хоч день, та наш!
— Якщо б тільки для цього, то чи варто й жити? Лобатий похитав своєю кучерявою головою.
— Отакий, як ти оце, в мене брат був первопохід-ник. Не думав про себе, все тільки у високих сферах витав, а як тікали з станції Лозової, більшовицьким снарядом йому обидві ноги одірвало. Думаєш, зупинилися, підібрали? Так і покинули в полі воронню на здобич з усіма його ідеалами... Ось воно, наше життя. А інші тим часом не зівають. Знаєш, скільки їх, колишніх вояків, зараз у Криму по тилах поосідало? Доки ми тут степову порохняву ковтаєм, вони собі там по ресторанах шампанське з фунтоловками дудлять. Про фунто-ловок чув? Це, брат; птиці ого! З найкращих дворянських родів, вони тільки валютою беруть! За один поцілунок — фунт стерлінгів, і не менше!
Слухаючи Лобатого, його не зовсім тверезе просторікування, Дьяконов мовби поринав у важку, чадливу атмосферу денікінських часів. Не хотілося вірити, що такі, як цей, як чеченці, як ті поміщицькі синки, що зганяють свою злість на селянських спинах, якраз і становлять основу, кістяк споряджених у похід легіонів його любимого вождя. Шомполи... Реквізиції... Валюта... Хоч день, та наш!.. Ні, не про таких мріяв його вождь, сатанинським зусиллям волі виковуючи сталеві свої корпуси, готуючи до нового походу на північ сто тисяч лицарів Білої Лілеї на Русі!
В'язнів весь час підбавляли й підбавляли. Незабаром нагнали ще селян, загорілих, аж чорних. Услід за ними вартові вкинули цілу юрму жінок, які нібито, будучи між собою в змові, спільно переховували по погребах червоноармійців і допомагали їм повертатися через фронт до своїх. Над жінками тільки що відбувся суд, усі вони були ще збуджені після судової процедури і... явно задоволені своїм вироком.
Одна з них, тітка Варвара, як називали її тут — і в якій колишні фальцфейнівські заробітчани та батраки легко б могли впізнати маячанську отаманшу, стрижійку овець,— опинившись у пакгаузі й по-хазяйському озирнувшись на всі боки, весело кинула перед-собою торбу з харчами: