Вутанька перехопила його руку:
— Не дурійте.
Було в ньому, в його смертельній блідості цієї миті щось страшне, як у тих, що носять в собі падучу. Від такого справді можна ждати всякого божевілля. І вже з іншим, з сестринським, почуттям звернулась Вутанька до нього, сама підхопила його, як хворого, під руку:
— Ходімте. І не треба більше про це. Я ж заміжня. В мене дитина, чоловік. А вам — вам ще не одна стрінеться на путі...
Вони пішли далі. Левченко ображено мовчав. Вутанька теж не знала, про що з ним зараз говорити. Так підійшли й до гуртожитків.
На вулицях ще всюди стояв гомін: верталися з видовища делегати. Проходили групою жінки, і чути було між ними знайомий голос баби Келеберди, вона все ще голосно бідкалась за отим конем, що, як людина, плакав над могилою великими конячими слізьми.
При виході з саду Вутанька залишила воєнкома і з чуттям якоїсь полегкості поспішила через вулицю до своїх.
Влаштовуватись делегатам на сон довелося в темряві: місто тієї ночі так і не дочекалося світла.
З'їзд відкрився о десятій ранку в приміщенні міського театру. Холодно було, нетоплено, і делегати, що переповнювали партер, сиділи, не роздягаючись, зігріваючи приміщення своїм власним диханням.
Вутаньці випало місце в середніх рядах, недалеко від трибуни. Поруч неї з одного боку пощипував борідку Цимбал, а з другого знову був... воєнком. Після вчорашньої розмови Вутанька вважала, що він, можливо, й не привітається, а він вранці зустрів її такою дружньою обеззброюючою усмішкою, наче між ними нічого й не сталося. Сидів тепер і невимушено пояснював, хто та хто займає місця за столом президії. Військовий в окулярах — то представник Всеукраїнського ревкому, сива жінка біля нього — то відома політкаторжанка, біля неї в гімнастерці — секретар губкому більшовиків, а в другім ряду...
— Ну того ж ви знаєте?
Того Вутанька справді знала: одутлуватий, з мішками під очима, той самий, що вчора для неї поступився місцем у ложі. Тільки вчора був у пальті з хутряним коміром, а це вже в шкірянці.
— Хто він?
— То ж товариш Ганжа-Ганженко з Губнаросвіти.
— Найгорлатіший з усіх сепаратистів,— неприязно додав хтось іззаду, доповнюючи характеристику.
Вутанька обернулась: молоді робітники у піджаках, серед них всміхається кременчуцька жіночка, її знайома. Спитати б, хто такі сепаратисти...
В цей час по залу пройшов шелест, настала тиша: на трибуні вже стояв доповідач — високий худорлявий мужчина в темній косоворотці й з якимись ненаситними, ніби голодними очима.
Скоро Вутанька, забувши про воєнкома, про сусідів, застигла в напруженій увазі. Далеко не втішну картину малював доповідач. Суворий рік! Щоправда, величезною напругою сил революції денікінську грабармію з її англійськими інструкторами відкинуто до моря, довгождану передишку завойовано, але заспокоюватись не час. Труднощі відбудови, і зокрема продовольчий фронт, продовжують дорівнюватись військовому фронту. Холод і голод. Руїни, спустошення — куди не глянь. Затоплено шахти Донецького басейну, поруйновано залізниці...
Задумавшись, знов і знов перечитувала Вутанька ленінські слова, що паленіли в глибині сцени на червоному полотнищі: "Великоруським і українським робітникам обов'язково потрібен тісний військовий і господарський союз, інакще Антанта роздушить нас поодинці..." Знала, що це з листа Леніна до трудящих України в зв'язку з перемогою над Денікіним.
А доповідач, розійшовшись, уже суворо, доскіпливо запитував з трибуни:
— Чому Україна? Чому саме вона так розпалює апетити імперіалістів? По-перше, їм хотілось би прибрати до рук величезні природні наші багатства, звести нас з вами до становища своїх колоніальних рабів, по-друге — і це, може, найголовніше,— вони хотіли б перетворити Україну в плацдарм боротьби проти Радянської Росії. Нещодавно прем'єр-міністр Франції Клемансо цілком відверто заявив, що з захопленням України більшовики будуть позбавлені хліба й вугілля, і Радянська влада неминуче впаде...
— Це ж той самий Клемансо,— штовхнувши Вутаньку, промовив Цимбал таким тоном, наче десь уже мав із ним справу,— Отакі там добродійники...
— Питання про нашу єдність з Росією зараз набуває нової гостроти,— вів далі доповідач.— У зв'язку з підготовкою IV Всеукраїнського з'їзду Рад ми, більшовики, ставимо питання на широке, відкрите, всенародне обговорення, твердо сподіваючись, що, всупереч підступам розгромлених націоналістичних партій, трудящі України зуміють зробити правильний вибір...
— Так що вибирайте, чуєте? — нахилившись до Вутаньки, довірливо шепнув воєнком.— Хай уже до мене, але ж до України серце ваше, я гадаю, байдужим не зостанеться?
Доповідач під оплески залу сходив з трибуни. Оголосили перерву.
Під час перерви Вутанька зустрілася у вестибюлі з кременчуцькою робітницею. Розговорились про се, про те.
— Ви не знаєте, хто такі сепаратисти? — мовби ненароком запитала її Вутанька.
— Чому не знаю: не раз доводилось показувати їм дорогу з нашої фабрики. Вони вже й тут воду каламутять. Отаманщину відстоюють. Червону Армію ладні б поділити. На словах аж надто ліві, а на ділі з махновцями заодно.
— Всіх собак тепер на нас вішають,— сердито кинув котрийсь із гурту чоловіків, що закурювали поблизу.— Для всіх одна лайка: сепаратисти!
Кременчуцька, з підозрою глянувши на курців, взяла Вутаньку під руку, відійшла з нею вбік.
— А чому це вас зацікавило, товаришко Яресько?
— Та так,— почервоніла Вутанька.— Хочеться ж розібратись...
Вони вже повертались до залу, коли Вутаньку несподівано догнав Цимбал. Вигляд у нього був якийсь по-цапиному задерикуватий, гоноровитий.
— Вгадай, Вутанько, де був?
— Скажете.
— В конвенті засідав!
— Що це воно за конверт?
— Не конверт, а конвент! Це таке, брат Вутанько, що ого! Туди тільки наймудріших кличуть...
— Зажили ви, дядьку, шани,— засміялася Вутанька.— Для чого ж вони вас збирали?
— Е, це мовчок. Потерпи, почуєш...— І пошепки:— Бій готується, чуєш? Так що не дрімай, пряди вухом туди й сюди.