Перекоп

Страница 52 из 136

Гончар Олесь

— Ну, а як би ж ти хотіла,— спокійно заперечив їй Цимбал.— Подумай, скільки тут народу того перекочувало за революцію...

— Однаково берегти треба.

Вутанька була зачарована красою цих світлих, високих, залитих потоками сонця хоромів. Білосніжні колони одна за одною зводяться вгору, підпирають аж десь там, як небо, зірками розмальовану стелю. Величезні люстри звисають звідти на ланцюгах просто над головами дядьків — розкішні, блискучі, мов із чистої річкової криги. Але, видно, така це крига, що не боїться сонця, не обвалюється, як із-під стріх, на голови дядькам, хоч сонце, струмуючи знадвору, вже пронизує її наскрізь!

Всюди юрмиться, гомонить, весело перекликається делегатський люд. Прибувають з усієї Полтавщини посланці, так і бурунять поміж колонами кожухи та свитки, червоноармійські шинелі та селянські вовняні хустки. Доки одні реєструються, інші вже несуть звідкись казанки з паруючим окропом, по-домашньому вмощуються по кутках підкріплятися.

До самого вечора гомоніло, вирувало тут, а ввечері все перемістилося в міський кінематограф: делегатам мали показувати "живу картину".

Вутанька прийшла в кінематограф в парі з военкомом. Чемний і послужливий, він, дарма що зупинився десь на приватній квартирі в знайомих, спеціально зайшов за нею, щоб супроводити її цього вечора. Щоправда, на цей раз така увага з боку Левченка здалася Вутаньці занадто сміливою, і вона згодилась іти з ним лише після того, коли з'ясувалося, що й Цимбал теж піде разом з ними. Так утрьох і прийшли. Одначе коли пробивались крізь тисняву на проході, Цимбала десь загубили: відтерло, відгорнуло його людською хвилею. Видобувшись з воєнкомом із натовпу, Вутанька оглянулась у сутінь напівтемного, переповненого людьми приміщення. Цимбала ніде не видно було.

— Де ж він? — занепокоєно промовила вона, її стривоженість насмішила воєнкома.

— Запевняю вас, що нічого з вашим старим не станеться,— весело заспокоїв він Вутаньку і злегка взяв її під руку, щоб вести далі.— І за себе теж не турбуйтесь: ви не в лісі, ви в культурній, цивілізованій Полтаві.

Вутаньці аж соромно стало за себе. "Що це я справді? Дикунка яка-небудь? Чіпляюсь за того Цимбала, мов затуркане дівчисько з каховського ярмарку, що ні кроку без свого отамана... Збоку це, мабуть, і справді смішно..."

Воєнком привів її в ложу. Тут уже сиділо кілька серйозних мужчин у пальтах та в шкірянках з числа, видно, полтавських воєнкомових знайомих, бо з ним вони запросто перекинулись кількома словами, а Вутаньку оглянули з мовчазною, але пильною увагою.

Один із тих, що сиділи попереду,— одутлуватий, похмурий, з мішками під очима,— поступився Вутаньці місцем.

— Сідайте сюди, наперед.

— А ви ж?

— А ми з Левченком у затінку за вами,— сказав він і пожартував до своїх:— Нам із ним не звикати бути в тіні.

В залі тим часом погасили світло. Ущух гомін, хвилями світла замиготів екран. Вутанька нахилилась вперед в жадібній напруженій увазі: вперше у житті бачила таке.

І вже попливло перед нею незнайоме засніжене поле, зрите шанцями, потяглося рядами пакілля з колючим дротом. Розсипавшись по полю, швидко-швидко біжать зігнуті сірі солдати з гвинтівками, жахливі вибухи шматують землю, і ось уже ховають когось з військовими почестями; над відкритою могилою стоїть, понуривши голову, білий засідланий кінь і, як людина, плаче великими слізьми.

Вутаньці й самій здушило в горлі, згадала чомусь, як після другої чи третьої царської мобілізації проводили Кринички на фронт своїх синів, батьків та чоловіків, правили за них молебень на Пслі, а коли після молебня стали розходитись люди, то по всьому Пслу зосталися самі ямочки, як блюдечка, вигріті в кризі людськими коліньми. Цілу зиму ямочки ті краяли серця криничан-ським матерям та дружинам. Час від часу фронт сповіщав, що того вбито, того поранено, той пропав безвісти, а ямочки на річці все були, аж доки навесні разом з кригою не змило їх повінню.

Тим часом на екрані вже буйно квітувало літо, солдати знову йшли в наступ, і попереду крокував просто на колючий дріт якийсь широкоплечий, дивовижно схожий на Леоніда командир з мужнім зарослим обличчям... Не встигла й надивитись на нього, як раптом екран погас і в залі наступила цілковита пітьма.

— Це буває,— заспокійливо промовив над вухом їй воєнком.— Не хвилюйтесь.

Сусіди його мовби знічев'я стали розпитувати Вутаньку, звідки вона, з якого повіту та які настрої у них на селі. Незабаром заговорили між собою про завтрашній з'їзд, про якісь бої, що нібито мають розгорітись на ньому.

— Буде, буде декому жарко,— гудів бас із кутка ложі.— Тріщатимуть чуби!

— Ви на з'їзді збираєтесь виступати? — ласкавим голосом звернувся воєнком до Вутаньки.

— Хіба там без мене не буде кому? — посміхнулась вона в темряві.

— Бути-то буде, а ви? — втрутився в розмову котрийсь із-за спини.— Це з'їзд особливий. Тут кожен мусить свою позицію виявити. По суті всенародне опитування йде.

— Щира українка, справжня дочка народу,— заохотливо промовив Левченко, нахилившись їй до плеча.— Уявляєте, як ваше слово тут пролунало б!

Вутаньці лестило, що її умовляють.

— Ну про що ж би я могла?

— Як то про що? — здивувався той же бас.— Доля України зараз вирішується на століття вперед! Який зробимо крок, від цього залежить майбутнє наше і наших з вами дітей!

— Ні, вам неодмінно, неодмінно треба виступити,— розважливо додає котрийсь з іншого боку.— Свідома українка, просвітянка, в народних хорах співаєте... Просто не віриться, що такі речі вас не хвилюють.

Вутанька, все більше насторожуючись, прислухалася до їхніх розмов, до їхніх умовлянь. Якісь натяки, якісь не зовсім зрозумілі докори. Доля України її, мовляв, не хвилює. З чого беруть? Хвилює, та й дуже! Доля України — це ж і її доля. Але що їм, оцим людям, треба від неї? Чого напосілись? Чує вже про якусь федерацію, про те, що ділитися треба усіма статками, навіть військом. "Самостійність так самостійність!" — викрикує з пітьми хтось злим неприязним голосом. Так оце вони і є самостійники?