Регіт розлягався за бабою скрізь, куди вона переходила. А її так і водило з кутка в куток, від гурту до гурту,
— А знаєте, їй же смертю за делегатство погрожували,— заговорив до жінок один із Цимбалових сусідів по лавці, манжеліівський дядько.— Хуторяни майже відкрито нахвалялися: тільки поїдеш — то начувайсь. Кулю піймаєш десь по дорозі. А нам справді дорога лісом та лісом...
— І не злякалася, бач, поїхала,— промовила Вутань-чина сусідка.— Із глухої волості, крізь ліси бандитські... Не всяка на її місці відважилась би на це.
— Справжня, значить, делегатка,— дивлячись у вікно, задумливо мовила Вутанька.
З'явилася за вікном якась станційка; люди з клунками розігнались до поїзда, але вагони переповнені, втиснутися вдалося небагатьом, решта ж бажаючих — невдо-воленим натовпом — так і зостались стояти з клунками в синьому зимовому надвечір'ї.
Коли за вікном знову побігли поля, Вутанька обернулася до сусідки:
— А ви ж від кого їдете?
— Я від робітниць Кременчуцької махорочної фабрики.
— О, мій брат там у вас в лазареті лежав. Яресько — може, чули такого?
— Яресько? Ні, не чула. Багато їх у нас перейшло, всіх не запам'ятаєш. Поранений?
— Тифом звалило. Зараз уже видужує.
Вітряно було за вікном, видно, як понад шляхом гнуться, пружинять під поривами вітру високі тополі у вечірніх сутінках. Клуб'я чорного диму впереміш з іскрами, вирвавшись із паровоза, вогнисто бушувало в повітрі, врунилося й на лету згасало, розметане по снігу між тополями. Було щось тривожне в пропливаючих за вікном полях, і в цьому вируючому клуб'ї паровозного диму, і в придорожніх розбентежених вітром тополях.
Незабаром Цимбалові та його співрозмовникам довелося потіснитися: десь із сусіднього вагона зайшло кілька військових, і один із них — знайомий повітовий воєнком, загледівши Вутаньку, а потім і Цимбала, чемно дзенькнув перед ними острогою і вже не пішов далі, зачепився тут. З криничанами воєнком познайомився на повітовому з'їзді. Якось під час перерви він сам підійшов до них і, відрекомендувавшись, сказав Вутань-ці, що знає, мовляв, що вона дружина червоного комісара, і тому вважає своїм обов'язком поцікавитись, чи не потребує вона з боку влади якоїсь допомоги чи захисту. З яреськівських своїх гордощів Вутанька тут же відповіла, що нічого їй не треба, що при потребі зуміє сама за себе постояти, одначе виявлена военкомом увага була їй приємна.
У повіті воєнком був новою людиною, але про нього було вже відомо, що він подобається жінкам. Ставний, вродливий, з гарними манерами, з тонкими бровами. Говорили, що в минулому він учитель, на війні здобув чин офіцера, але в дні падіння престолу перейшов разом із своїм батальйоном на бік революційних повсталих мас і вже має заслуги перед новим ладом.
Вутаньці була приємною його увага, і коли воєнком з невимушеною чемністю попросив дозволу сісти, вона, зашарівшись, тільки кивнула на знак згоди. Сів він, білочолий, підтягнутий, якраз навпроти між дядьками, так що Цимбалові довелося потіснитись.
Затиснутий в куток, Цимбал в задумі пощипував бороду. Видно, не дуже це сусідство йому подобалось. Не зовсім воно личить, як для воєнкома та ще ж, мабуть, і партійного, в'язнути до заміжньої молодиці. Підійшов, дзенькнув і вже сидить. Хоча, з іншого боку, кому ж така й голову не замакітрить? Очі горять, сама розшарілася, аж пашить від неї вогнем на сусідів.
— Ви хіба теж делегат? — звертаючись до воєнкома, поцікавився один з манжеліївських.
— Вам дивно? — посміхнувся воєнком.— Не підходжу хіба, чи що?
— Та ні... Чим більше, тим краще,— поспішив виправдатись дядько.
— Гуртом, як то кажуть, і батька легше бити,— додав Цимбал, незграбно беручи цигарку з чемно простягнутого воєнкомового портсигара.
Розгомонілись. Дізнавшись від Цимбала, що Вутанька виступає на сільській сцені, воєнком у радісному подиві звів свої тонкі, як намальовані, брови і ще пильніше глянув на Вутаньку. Потім по-дружньому признався, що сам він теж свого часу пробував грати на кону.
— А тепер не граєте? — запитала Вутанька.
— На жаль, не до цього. Ні часу, ні умов. Але якщо ви захочете в Полтаві дістати нових п'єс, то я до ваших послуг. У мене там серед театралів давні знайомства.
— Нам якби щось про чорноморських матросів,— заблищала очима Вутанька.— Та пісень з нотами...
— В неї чоловік чорноморець,— пояснив Цимбал, звертаючись цього разу більше до кременчуцької молодички.— їй хоч би на сцені його побачити.
— Про флотських навряд чи що буде,— висловив сумнів воєнком.— А от пісенник, це інша річ. Ви яких любите співати?
— Та яких же... наших.
— Донедавна вона і в церковному хорі співала,— похвалився Цимбал.— На храмові празники навіть в інші села запрошували: голос — як дзвіночок! Сам архієрей колись приїжджав слухати!
. — Он як? — знову звів брови воєнком.— Приємно це чути, товаришко Вутанько... Що ж саме ви співали? Вутанька почервоніла.
— Ну, соло "Отче наш"... або в "Розбійниках"... або "Іже херувими".
Воєнкоїй посміхнувся. — А ще?
Вутанька знизала плечима.
— А "Ще не вмерла..." вам часом співати не доводилось? — пожартував він несподівано.
Вутанька спломеніла, наче жаром обсипана. Було, співала ж у "Просвіті" й таке! Тільки звідки він знає? Знає чи лише догадується? Але не стане ж вона приховувати, не стане кривити душею.
— Співала, ну то й що? — дивлячись воєнкомові в вічі, сказала вона майже з викликом.— Співала, поки дурна була та не знала, про яку Україну йдеться!
— А тепер знаєте?
— Ще б пак!
— Вірно, вірно,— сказав воєнком примирливо.— Та Україна вмерла і нічим її тепер не воскресиш. Про іншу треба, про живу думати.
На деякий час запала мовчанка, і враз наче залізним градом забарабанило знадвору по обшивці вагона. Задзеленчало розбите скло, почулися крики.