На одній із зупинок, коли ремонтники попереду лагодили порушену бандами колію і вся колона змушена була припинити свій рух, бійців Таврійського полку було скликано на раду.
Сліпучий день. Вогнем пашать на насипі бронепоїзди, націливши кудись вперед, у невідомість, свої пан-цировані груди. Внизу, обіч насипу, півколом розкинувшись по степу, по баштанах, з кіньми, з тачанками смажаться на сонці закіптюжені пилюкою, посірілі, мов степові птахи, повстанці. Один за одним промовляють до них з насипу комісари. Терпляче роз'яснюють, що відступати необхідно, що такий наказ штабарму — пробитись будь-що до своїх, з'єднатися з регулярними частинами Червоної Армії.
Представник Херсонської Ради робітничих депутатів тут же принагідно вручив полкові революційний прапор за його бойові заслуги. Прапор прийняв від імені полку Баржак.
Вже наприкінці мітингу виступив Леонід Бронников. Коли його могутня постать в тільняшці з'явилась на насипі, полк зустрів його прихильним гомоном. За час перебування полку в Херсоні цей матрос-комісар встиг заслужити приязнь степовиків: разом з ними ганяв поза містом бандитів, дарма що незвичний був до сідла, а коли треба було йти вергати мішки з піском та шпали тягати на будівництві бронепоїздів, то й тут він грів чуба нарівні з іншими...
— Таврійські комунари! — голосно звернувся з насипу Леонід до притихлого натовпу.— Ваш полк виріс і зміцнів у боях з інтервентами. Не раз уже він кров'ю довів свою відданість справі революційного народу. Але зараз, перед лицем нових грізних випробувань, щоб ваш полк був іще міцнішим, щоб із напівпартизансько-го, з не до кінця ще вижитим духом анархістської вольниці, він перетворився у справді залізну регулярну частину Червоної Армії, для цього треба, щоб у полку був... комісар!
Все йшло добре до цього місця. Варто ж було Бронникову згадати про комісара, як натовп одразу сколихнувся:
— Гайку хочуть прикрутити!
— Ми до гайок не звичні!
— Ми хоча й прості, а більше демократію любимо! І вже звідкись, мов із пекла, винесло на високого,
обвішаного волячими шкурами воза іншого промовця — розхристаного чубаня з кулеметною стрічкою через груди... Дерзкий Антін, молодший бр[ат командира полку.
— Ви чули,— скривився він так, як од живота,— комісара нам сватають! Аякже! Скучили ми дуже за комісарами! Давно їх ждемо! — І, обернувшись до насипу, закричав погрозливо: — Нащо нам комісар, коли всі ми революціонери в душі? Коли кожний з нас трьох комісарів вартий!
— Вірно! Самі впораємось! Без няньки! — забуруни-ло внизу поміж возами.
— Без комісарів досі ворога вміли рубати,— збадьорено викрикнув молодший Килигей,— без них і далі рубатимем! А хто дуже за комісарами побивається — того не неволимо, може до іншого полку пристати! В Караульний он або Інтернаціональний — там комісарів хоч одбавляй. А ми — стихія! З шаблями на дредноути йшли, голими руками Перекоп брали і далі без них зумієм! Оце моє все, і хай живе наш батько отаман Килигей Дмитро! — закінчив він з викликом і сплигнув з воза кудись між облуплені шкури, що сохли на сонці, у гущу своїх прихильників.
Ще не влігся гамір, піднятий серед повстанців промовою Дерзкого, як над командирською тачанкою несподівано підвівся, похитуючись, схудлий, зарослий до невпізнання... Дмитро Килигей. Вперше він оце підвівся після поранення, вперше після Криму бачили його бійці перед собою. Полк застиг перед ним і радісний, і здивований.
— По-перше, я вам ніякий не "батько" й не "отаман", а командир,— насупивши кущуваті брови, заговорив Дмитро до полку не голосно, але так, що всі чули.— І якщо вже ми об'явили війну світовій гідрі Антанті, то давайте не розбредатися на півдорозі, а разом з пролетаріатом іти до кінця. Але щоб не стихійно, щоб не з зав'язаними очима по степу на конях гасати, то треба, щоб був і в нас у полку комісар. І оце що ви загули тут, заволинили, Січ мені розвели,— голос його наростав, суворішав,— оце якраз за те й говорить, що таки треба нам комісара...
— А ти ж тоді нащо? — почулося з натовпу розлючене братове.— Ким ти при комісарові будеш?
Килигей спалахнув.
— Буду тим, ким і зараз є: солдатом революції — хіба цього мало?
— Правду каже Дмитро! — виріс над натовпом кремезний Федір Артюшенко, хорлянський вантажник, давній друг Килигеїв.— Чого нам справді комісара боятись? Дредноутів не боялись, на самого чорта пішли помірятись силою, а перед комісаром схарапудились? Не страшний він нам, таврійським комунарам...
— Аби тільки вартий того діла попався! — підхопив хтось із гуртоправів.— Знати б наперед, кого нам дадуть...
Натовп колихнувся, як нива од вітру:
— Ко-го?
Відділившись від групи комісарів, що стояли на насипі, знову ступнув наперед Бронников:
— Партія визначає... мене.
Над полком, над степом на якусь мить залягла подивована тиша. Його? Ще до революції хорлянські вантажники переховували юного тоді комендора з корабля від царських жандармів. Батраки Фальцфейнів згодом бачили його машиністом на степових таборах, коли він незрадно очолював там водяні заробітчанські страйки. То чи такого боятись? Такому можна було довірятись, він був своїм, часткою їх самих.
— Ми проти тебе не проти! — радісно забурунив натовп.— Ура комісарові!
— Ура-а!
Лише Дерзкий та кілька його прибічників стояли між возами злі, незгодні і всім своїм виглядом ніби говорили: "Ми ще своє скажемо".
XXX
Спроквола чахкають на насипі, вичахають після денної спеки бронепоїзди. Неподалік від насипу, біля степового колодязя, де навкруги все порито, вибито худобою,— брязкіт казанків, тиснява, доходить ледве не до бійки: ділять воду. Гомін стоїть по всій логовині, куряться кізякові димки, то тут, то там вже смачно пахне степовою чабанською кашею.
Сонце жевриться низько над степом, поволі опускається у винно-червону імлисту каламуть.
Бронников саме вечеряв під насипом з Килигеєм, Баржаком та кількома іншими командирами, коли бійці привели до них загадкового суб'єкта, не то військового, не то цивільного — в пенсне, з кучмою густого пополам з остюками, волосся на голові.