Перекоп

Страница 3 из 136

Гончар Олесь

— Значить, є ще, дядьку, сила в руці? — сміялася молодь.

— Коли хто розсердить, тоді ніби ще є...— відповів Оленчук і, обернувшись до воза, взявся видобувати з дна його опецькуватий, наповнений чимось важким мішок. Видобувши, кинув його до казанів.

Парубки одразу стовпились над дядьковим мішком, стали пробувати силу: ану, хто підніме? Силкується один, другий... Не підійме! Регіт розлягається навкруги:

— Не поснідавши, за дядьків мішок не берись!

— Що ж це воно там? Понагиналися зацікавлено:

— Сіль!

— Ми думали, дядько патронів нам привіз, а він солі...

— Чим багатий...

— Без солі людина теж не проживе,— сказав Бар-жак, підходячи з Килигеєм до воза.— Якби оце нам до солі та ще й патронів пудиків кілька! Дуже було б до речі!

— Патрони ростуть у ціні,— похмуро вкинув огрядний вусатий чолов'яга, командир маячанський, Петро Кутя.— Чули он — Антанта з біляків по пуду пшениці за один патрон бере.

— Ну, нам вона й так винна,— глянув на Килигея Баржак,— багато заборгувала... За оті ковші, що тягали їй по трапах, га, Дмитре?

Килигей глянув туди, де за обрієм ховалося море:

— Н-да, заборгували... З душі витрясем.

Вони рушили до волості. Тільки підійшли до волосного ґанку, щоб починати сходку, як раптом десь із-за церкви почулася, наближаючись, пісня. Зупинились, очікуючи.

Враз натовп сколихнувсь, розступився, даючи дорогу новим прибульцям: верхи на зморених коненятах в'їжджала на майдан асканійська батрацька молодь. На грудях — червоні стрічки, за плечима — в кого берданка, в кого гвинтівка, а в кого й саморобний спис на мотузку.

Попереду на кошлатій шкапині їде, всміхаючись, юнак в злиденному картузику, в обстрьопаній австрійській шинелі. Худющий, по-весняному обшерхлий, на довгій хрящуватій шиї гостро випинається кадик.

— Яресько?! — здивовано вигукнув з натовпу чаплинський атагас Мануйло.— Замість гирлиги вже берданка?

Хлопець сяйнув усмішкою:

— Як бачите!

— Отак діло обернулось... Ще ж наче вчора в мене підпасичем був.

— А тепер боєць проти Антанти буде,— оглядаючи Яреська, докінчив Баржак.— Чи яку ви, хлопці, програму привезли?

— Та яку ж,— Яресько на мить задумався, потім, знов засвітившись усмішкою, випалив одним духом: — Програма наша ясна: за волю і свободу на всім земнім полушарії!

III

Як жити далі? Яку владу проголосити в Чаплинці? Сходка була про це.

— Не треба нам ніякої влади! — вилетівши з ґирлиґою на ґанок, закричав Мефодій Кулик на самім початку сходки. Мабуть, уперше оце доводилось йому стояти перед народом, і вигляд він мав чудернацький, був якийсь наче підстрелений у своєму перетягнутому прутом, поруділому від дощів сіряку. Гостра — віхтиком — борода йому теж поруділа за роки пастухування, вилиняла від сонця та від негоди, набувши якогось кураєво-полинового кольору.

— До живого обшмульгали шию всякі хомути,— він вдарив себе по шиї,— нових не хочу! Без хомута ще хочу пожити! Вільним на волі! Сам собі владою буду!

— Безвладну владу давай! — весело вигукнув із натовпу Антін-моряк, молодший брат Килигеїв.

"Безвладну владу"? Дмитро Килигей, що стояв на ганку серед чаплинських вожаків повстання, при цьому вигуку піймав на собі, ніби ненароком кинутий, насмішкуватий погляд Баржака. "Чуєш, чого твій братуха забажав? Анархістським душком у флоті пропах".

А довкола Антона вже зривались інші голоси:

— Чаплинську республіку давай!

— Як Висунська! Як Баштанська!

— Свого, чаплинського, президента оберем!

Один із чаплинських вожаків — булькатий артилерист Житченко, з рубцем на всю щоку, штовхнув Килигея ліктем:

— Ну й орли... Перепелину республіку їм подавай. Над майданом, заглушаючи Антонових крикунів, уже розносилось жіноче лементування:

— Республіка в Чаплинці? Та чи на вас не тю?

— Оце щоб самі собі серед степу широкого?

— А які ж гроші ходитимуть?

Кулик, який все ще стояв на ґанку перед людьми, збадьорено вимахнув гирлигою:

— Я сам вам купу грошей напечатаю! Дайте тільки машинку!

Його підняли на сміх.

— Фальшивомонетчик! В кутузку його.

— Ну, як хочете,— образився Кулик, під загальний регіт сходячи з ґанку.— Моє таке: прокукурікав, а там хоч не розвидняйсь.

До ґанку, грубо працюючи плечима, вже пробивався інший промовець.— Серьога Білоусенко, або по-вуличному Хлопєшка. Здоровенний, мордатий, в смушевій шапці і в перехрещеній ремінням венгерці, він, видобувшись на ґанок, став до людей так, щоб усім було видно бомби, що теліпаються в нього при боці. Чекаючи, доки миряни вщухнуть, Хлопєшка недбало виставив ногу, відпустив губу, наче ось-ось хотів плюнути. Баржак з глибини ґанку стежив за ним звіркувато, неприязно. Що йому тут треба, оцьому Хлопєшці? Син чаплинського крамаря, зайдиголова й бешкетник. Хлопєшка майже не жив дома, зникав кудись по місяцю та по два, повертаючись у Чаплинку щоразу з іншою піснею на губах. Якої ж він заспіває сьогодні?

— Народе села Чаплинки! — загорланив Хлопєшка, гуляючи поглядом десь понад натовпом.— Роздумувати ніколи. Щохвилини може вдарити на сполох отой, що на дзвіниці стоїть, чатує Перекопський шлях! Кажуть, гарби готових зашморгів з морського каната везуть проти нас, щоб перевішати всіх! А як до того дійде, то — ви знаєте — мені першому в них петля, бо я перший був серед тих, хто свистів на офіцерську їхню комісію та гнав її з села! То чи ж для того ми повставали, щоб погубити молоду свою жисть? Я знаю, Баржак вас тут буде схиляти до Совєтів, намовлятиме триматись до приходу червоних, а де вони? Де його Червона Армія? Доки вона тут зачервоніє в нашім степу, ми з вами, братове, сім раз посиніємо!

— А ми, по-твоєму, хто? — вигукнув котрийсь із натовпу фронтовиків, що стіною стояли перед самим ґанком.— Ми і єсть Червона Армія!

Хлопєшка, ніби не почувши, загорланив ще дужче:

— З діда-прадіда була наша Чаплинка українською, і влада в ній мусить бути наша, українська!