Яресько окинув очима степи: яка земля! Цілина не рушена... Вухналі посій — і ті зійдуть! Кинь борону серед поля — і та коріння пустить!
А студент уже з умовлянням до Яноша:
— Зоставайся у нас тут назавше. Тут і виноградники підуть, як у вас отам на Мадярщині.
— На веселій оженимо,— жартує Яресько.— Вкраї-ночку таку висватаєм, що ну!
При згадці про женіння студент хмуриться, невдоволено наморщує лоба: він проти цього. Дивак диваком! Київський студент Мазур потрапив у Таврійські степи далекою кружною дорогою — через заслання десь аж у тундрі серед ескімосів та через штрафні фронтові батальйони. Перед самою революцією його, пораненого, приправили в Асканію разом з іншими в лазарет. Після одужання так уже й застряв тут, працюючи на різних роботах та дошкуляючи на мітингах ораторам своїми в'їдливими запитаннями. Місцеві есери та анархісти ще за керенщини не раз пробували залучити студента до себе, заманювали обіцянками, що в них, мовляв, він може висунутись навіть у вожді, проте Альоша — дарма що чуб аж на плечі, як в анархіста,— за почестями не гнався, в керенські не мітив і після своєї тундри вважав за найкраще належати до "партії безпартійних". Та коли вдарив чаплинський дзвін, Альоша одним з перших виявив бажання стати в лави тих, що вирушали повсталій Чаплинці на поміч. Невмілий, незграбний, з дияконськими патлами, він часто потрапляє серед повстанців у смішне становище, і в той же час вони й люблять його — голова! І в бою на нього можна покластись.
Під'їхали до могили, де вчора Судар та Дерзкий мали намір вчинити розправу над греками. Ось тут полонені спочивали. Хлопці, притримавши коней, мовчки подивились на те місце під могилою. Була б тут купа трупів. Тут би їм гайвороння й очі повидовбувало...
І враз стало легко на душі кожному. Бавлячись, мов хлопчаки, вилетіли разом кіньми на самий верх могили. Видно звідси стало півсвіту: і степ, і море.
Альоша, згорбившись у сідлі, незграбний, довгоногий, невідривно дивиться кудись понад сліпучу морську синяву, говорить про них, про греків:
— Десь там їхня об'їдена козами земля. Але будівничі які... Уявіть собі місто, де навіть тротуари з білого мармуру. Мармурові сходи ведуть на високу гору. То — Акрополь. Білі священні руїни... Звідти все починалось...
Ніби в чарівливому напівзабутті, говорить він про храми якимось богиням, про юнака, що хотів долетіти до сонця, та не долетів — сонце розтопило йому воском приліплені крила.
В напливі схвильованої замріяності, ніби в мареві, що робить світ схожим на казку, рушили вони далі.
— Настане час,— думав уголос студент,— і ми приходитимем один до одного не як вороги, а як друзі, як брати. Побачимо зблизька тоді Олімп, і сліпучі Афіни, увінчані Парфеноном, і дивною буде оця ворожнеча...
їхали-їхали, і раптом на все горло заспівав Яресько:
Ой пасіться, сірі воли, не бійтеся вовка, А я піду у те село, де дівчина ловка!
Горланив на весь степ, так наче хотів, щоб його і в Чаплинці почули. Янош, їдучи поруч, реготав, і навіть Альоша всміхався, косячись на горлатого співака.
Надвечір помітили на горизонті ледь бовваніючий силует корабля. Незабаром зустріли верхівців — знайомих дядьків-пікетчиків, що охороняли узбережжя. Зупинились на перекур.
— Ну, як, дядьку Самійле, не лізе Антанта?
— Близько не лізе. Заякорилась он, бач, аж на гарні-зонті.
Попросивши в пікетника бінокль. Яресько став дивитись за "гарнізонт". Грізна сталева гора постала перед ним з сивими баштами, з страшними хоботами гармат на борту. Дредноут!
Мовчки подивились крізь бінокль усі по черзі. Після цього знов подалися — пікетчики своєю дорогою, Яресько з хлопцями своєю.
Скільки потім їхали, дредноут усе маячив збоку на горизонті, як привид.
Коли повернулись у Хорли, Дерзкий і Явтух Судар уже були там.
Командир загону прискіпався до Яреська:
— Ти їх відпускав?
Яресько, на мить зам'явшись, відповів, що — так, відпускав.
— Ну, добре,— заспокоївся Килигей,— а то я вже хотів їм тут пришкварити.— І, взявши в Яреська розписку за зданих греків, став уважно вчитуватись в рядки.
XVIII
День у день понад морем, в безкраїх просторах роз'їжджають кінні пікети, охороняють від дредноутів степ.
Після того, як загін Килигея остаточно закріпився в Хорлах, на нього за рішенням губернських властей було покладено охорону всього Чорноморського узбережжя між Скадовськом і Перекопом. Хлопці тепер майже не вилазили з сідел: на спарені їхні пікети лягла відповідальність за цілий край з його відкритими всім вітрам просторами, з рудими самановими селами, з його теперішнім і майбутнім.
Небезпеки були близько, під боком. Про них щоразу нагадували й похмурі силуети дредноутів, які то зникали, то знову з'являлись на обрії, і набридливе стрекотання ворожих гідропланів, що ходили по небу над Хор-лами, як дома. Не минало дня, щоб котрийсь із них не провідав тополиний порт. Щоправда, хлопці швидко призвичаїлись до їхніх відвідин і вже не давали їм спуску: щоразу зустрічали заморських шулік дружним вогнем з усіх видів зброї.
Незважаючи на порівняно невеликі свої сили, загін повстанців почував себе справжнім господарем краю. Степ патрулювали кінні роз'їзди, а морський прилеглий до нього простір різали прудкі, захоплені в Яиікости бронекатери.
Десь великодніми святами команда одного з таких катерів пригнала з моря велике парусно-моторне судно, переповнене вузлами з барахлом та переляканими одеськими буржуями, які тікали від Червоної Армії морем на Крим та, збившись уночі з курсу, незчулись, як опинились в руках партизанської "морської кавалерії".
Похмуро сходило буржуйство по трапу на хорлян-ський берег, спотикаючись у важезних своїх шубах (ніби рясне великоднє сонце уже не гріло!), у блискучих дощовиках з напнутими капюшонами (наче ждуть зливи з ясного неба!).
Зійшли, а вслід їм полетіли й тугі їхні вузли, за море наготовані бебехи. Від удару один з вузлів репнув на очах у всіх, і вивалились із нього... паски! Високі, зарум'янені, присипані зверху барвистим горошком!