Ще не встиг начштабу закінчити свій рапорт, як на порозі несподівано виріс блідий, весь забрьоханий сиваською багнюкою боєць-телефоніст.
— Товариші... Море! Море затоплює нас! Фрунзе підвівся, окинув суворим поглядом телефоніста:
— Без паніки. Викладайте, в чім річ. Зв'язківець, видно, тільки зараз помітив Фрунзе.
— Вітер обернувся, товаришу командарм... Вода піднімається, заливає броди!
— Негайно туди. З'ясувати.— В супроводі працівників штабу Фрунзе вийшов з приміщення.
Сліпа темрява висвистує вітром. Як над кратером вулкана, червоніє небо над Перекопом. Лівіше десь на Литовському теж стоїть заграва: здається, горить Ка-раджанай. Сиващ тоне у мороці, не видно, є там вода чи нема, але по великій морській вільгості, якою задимає звідти, можна догадатись, що вода справді наближається.
— Спершу було по кісточки,— схвильовано розповідав на ходу телефоніст,— потім по коліна, а зараз декотрі вже по пояс стоять у воді, тримають провід на руках.
— Чому на руках?
— Вода солона, роз'їдає ізоляцію... Весь час доводиться тримати на собі.
Уявив Фрунзе, мовби сам себе поставивши на їхнє місце, як годинами стоять його телефоністи через весь Сиваш у прибуваючій крижаній воді, тримаючи в задубілих руках нитку провода, що єднає цей берег з отим, де б'ються його авангарди.
} У супроводі штабників Фрунзе спустився на дно Сиваша. Там, де вчора ще було сухо, зараз хлюпає вода. Десь у темряві, за комишами, чувся гомін, зривалася лайка. Артилеристи витягували загрузлу в багнюці гармату.
Фрунзе, взявши праворуч, незабаром вибрів з товаришами на ще не залитий піщаний островок. Тут було видно, як наступає вода. З кожним подувом вітру хвиля заходила все глибше на захід, водяні язики шурхотіли по мерзлому піску все далі й далі. Якщо так прибуватиме, на ранок вода покриє Сиваш до самого перешийка.
Тамуючи тривогу, штабники ждали, що скаже командувач. Кожному було ясно, чим це може скінчитись. Незабаром заллє всі броди, полки 15-ї, а потім і 52-ї будуть відрізаними по той бік на Литовському. Без патронів, без їжі, без води... Який же вихід запро-поцує комфронту? Може, дасть наказ рятуватись, поки не пізно, переправлятись через Гниле море назад?
— Ні, тільки вперед,— промовив Фрунзе, мовби розганяючи власні сумніви.
І тут же розпорядився: . — Підняти всіх жителів узбережжя для рятівних робіт на бродах. Викликати кавалерію! Кинути на Сиваш повстанську групу. Хай — поки ще можливо — негайно переправляються на той бік, на підтримку товаришам...
— Що передати 51-й?
— 51-й ще раз підтвердити наказ: негайно атакувати Турецький вал в лоб, взяти будь-якою ціною.
За кілька хвилин від штабу уже мчали її усіх напрямках верхівці, летіли по дротах, обшіїніпчи наступаюче море, накази командувача на Перекоп: "Сиваш заливає водою. Становище нкрай :і<м'ро:!лиііе. Негайно іти на штурм!"
XXXVIII
У Строганівці ревком вдарив на сполох. Все село було розбуркане, підняте на ноги.
— Всі на Сиваш! Море гатити! — лунало з краю в край села по нічних вулицях, по дворах.
Зривали двері з хлівів та сараїв, валили паркани, ворота, хвіртки. Все складалося на вози, нічого не шкодувала Строганівка для рідного війська. Незабаром, спускаючись до Сиваша, загуркотіли в темряві численні підводи, навантажені деревом, соломою, комишем, хмизом, камінням; загомоніли, поспішаючи з усіх кутків села, чоловіки, жінки, підлітки з лопатами в руках.
Іван Оленчук прибув до броду на чолі цілої валки, підняв усіх жителів свого кутка — від старого до малого — рятувати броди.
Другу ніч уже не спить Оленчук, другу ніч не висихає на ньому важкий, просякнутий сиваською ропою одяг. Кілька колон перевів він за цей час на Литовський півострів, перетинаючи Гниле море під артилерійським вогнем туди й назад. Коли переводив останніх, Сиваш уже наливало водою, більшу частину путі довелося брести, і великих зусиль коштувало йому вгадувати в темряві позатоплювані броди. Якби не віхи, розставлені штурмовою колоною, то й самого, мабуть, уже проковтнули б чаклаки. В селі багато поранених, переправлених з того боку. Несуть і несуть їх на носилках через Сиваш. Мимовіль приглядається до них оленчук: чи не сина несуть? Знає, що пішов на Чон-гар, а виглядає звідси. Нема серед поранених і їих, що переводив: ні комісара Бронникова, ні путіловця, ні інших з комуністичних колон. Кажуть, що більшість із них полягла на дротах, а які поранені, то не хочуть повертатися в тил, зостаються на Литовському до останнього.
Небезпечним, згубним став зараз Сиваш, коли броди позникали під водою. Скільки йдеш,— тільки й чуєш у темряві тривожні крики людей, що, позастрявавши з гарматами та патронними повозками, силкуються біля них, витягують з трясовин коней. А там, ще глибше десь у темряві, теж мучаться люди. "Тону, братці! Рятуйте!"—скрикне якийсь і вже провалився, пішов у багнисту прірву, уже його нема. По силі вітру, що дедалі розгулюється, по тому, як напористо прибуває вода, бачив Оленчук, що це не край, що загроза не тільки не минула, а навпаки, з кожною годиною збільшуватиметься. Вже вибродячи з Сиваша, поділився своєю тривогою з телефоністами, сказав, щоб негайно доповіли в штаб, що справа кепська, мерщій треба рятувати броди. І ось тривога...
Тривога застала Оленчука босим, біля печі. Забовтаний, виморений далекою ходьбою, він саме просушувався біля вогню, коли в селі зчинилась оця, піднята ревкомом завірюха: всі на броди!
Маючи на руках довідку від командувача, до того ж тільки-но повернувшись з Литовського, Оленчук міг би залишитися вдома. Поранені бійці, що покотом лежали на соломі через усю хату і для яких дружина гріла і гріла воду в казанах, так і вважали, що господар не промине скористатися своїми провідницькими пільгами, але, на їхній подив, Оленчук, зачувши тривогу, теж став одразу збиратися.
— Куди, хазяїне?
— А туди,— він намотував на ноги ще вогкі онучі.— Чуєте: море прудити.
— Ви ж щойно повернулись... Обсушіться хоч, перегрійтеся в хаті.