Наукова критика відзначила, наприклад, відбиття старогрецького міфа про Едіпа, батьковбивцю і кровозмісника, в християнських житіях св. Григорія і св. Юліана Милостивого (ці міфи зв'язані також з християнськими легендами про Іуду Зрадника). Розповідь про те, як римський імператор Август наказав кумкаючим жабам мовчати і вони замовкли, повторено в застосуванні до багатьох святих, східних і західних. Староримські божества Вірність і Згода мають свої аналогії в образах християнських святих — Віри, Надії, Любові та їх матері Софії (по-грецькому — Мудрість). Напис на верстовому камені староримської дороги: ("83 milliario" ("83 милі"), прочитаний як "83 milites" ("83 воїни"), дає привід до агіографічної легенди про 83-х ніби похованих там воїнів-мучеників і т. ін.
Особливо вдячний матеріал авторам житій давали євангельські розповіді про життя і чудеса Христа. Христос — ідеал, що його повинен наслідувати святий, а тому житіє пристосовує свою розповідь до євангельської, поповнюючи недостачу відомостей ситуаціями, аналогічними до життя Христа. Ще в дитинстві святий, виявляючи незвичайну мудрість, дивує навколишніх, як дитина і отрок Ісус в Євангелії; так само, як диявол спокушає Христа в пустині, так пробує він збити різними спокусами з дороги спасіння і святого; чудеса, творені святими, є також варіанти чудес Євангелія.
Отже, перед новою літературною формою "житія" (новизна її, звичайно, відносна, бо самий жанр біографії був доведений до високої досконалості ще античністю) відразу поставала небезпека вдатися в шаблон. Цієї небезпеки вона й не уникнула. Цілий ряд житій складається з риторичних схем, загальних місць, з якими нема чого робити історикові і від яких мало користі історикові літератури. Але поряд із шаблоном більшість житій містить і елементи, навіяні живою дійсністю: в них відбились місцеві побутові риси і риси епохи, в них знайшли свій вияв ідеали різних суспільних груп, починаючи від перших часів християнства і кінчаючи епохою капіталізму, коли нові святі з'являлися вже дуже рідко. Житіє неминуче повинно було займатися не тільки зовнішньою біографією святого, а і його "внутрішнім життям", — інакше кажучи, його психологією: в цьому літературне значення житій, які підходили, хоч і боязко, до розв'язання художньої проблеми зображення людської психіки. Фантастика житій, їх повчальність, подавана в живих образах, в непозбавленій драматизму формі, цікаві побутові деталі — все це забезпечувало жанрові популярність серед читачів. Житіями захоплювались, як потім захоплювались романами: в образах головних дійових осіб вбачали ідеал, зразок поведінки. За типом перекладної житійної літератури створювалась своя, оригінальна, яка так само підготовляла, хоч і повільно, можливість пізнішої появи в читацькому середовищі психологічного роману.
Слов'янські переклади пам'яток агіографічної літератури прийшли на Київську Русь, мабуть, одночасно з богослужебними книгами. Звичайно житія приходили в складі двох збірників.
Перший, що по-грецькому називався Мінологієм (Місяцесловом), або Синаксарем (збірником), у слов'янському перекладі дістав назву "Пролога" (за першою статтею грецького збірника —прологом, тобто передмовою). На початку це збірник дуже коротких пам'яток, розміщених у порядку церковного календаря, з доданням таких же коротких заміток про свята "господські" і "богородичні"), більше довідник, ніж книга для читання. Далі збірник значно розширився після додання нових житій святих (місцевих), повчань, цікавих повчальних легенд з різних джерел. Вийшла велика хрестоматія різноманітного, цікавого в цілому, але, звичайно, підпорядкованого церковним тенденціям читання.
Другий тип збірника — "Четьї-мінеї" (від грецького — місяць) — збірник широких житій, також розміщених у календарному порядку (дванадцять частин за дванадцятьма місяцями року), причому на кожний день, в порядку зазначеної вище ієрархії, подається декілька житій різного обсягу, аж до розмірів повісті і навіть роману.
Найстаріші списки "Пролога" припадають на XII — ХІІІ ст.; списки "Четьїх-міней" збереглися від ще більш ранньої пори (найстаріші, що дійшли до нас частинами, належать до XI ст.) і існували на Україні аж до XVII ст., коли один з тодішніх українських письменників, Дмитрій Туптало, зробив нову обробку всього житійного матеріалу, яка вийшла друком у 1689 —1705 pp. і відома під назвою "Четіїх-міней Дмитрія Ростовського". Аж до новітніх часів "Четьї-мінеї" були однією з найпоширеніших книг до читання не тільки серед панівних класів, а й серед письменного селянства. Згадуючи своє дитинство, Шевченко в епілозі "Гайдамаків" говорить:
Бувало, в неділю, закривши Мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину...
Ще більше читались, звичайно, "Четьї-мінеї" в новооберненій у християнство Київській Русі. Інок Зарубського монастиря (Київського князівства) Георгій у повчанні (XII ст.) рекомендує своєму духовному синові цей церковний епос, який, очевидно, повинен витіснити язичницькі казки і саги: "Аще ли глума ищеши и веселія, и всякіе утhnхи, то прієм животворныя книгы і почhсти (прочитай) святых муж повhсти, и ученія, и дhла".
Візантійська література знала три типи житій: житія реторичні, житія літургічні (що читалися під час відправи культу) і житія народні. Само собою зрозуміло, що найбільшої популярності в Київській Русі набули житія останнього типу, названі народними, звичайно, не тому, що вони виникли в народі, а тому, що вони розраховані були на широкого читача.
Виникнення монастирів — зокрема заснування Києво-Печерської лаври — викликало інтерес до житій засновників східних монастирів: уже автор "Житія Феодосія" Нестор другої половини XI ст. посилається на відомі йому житія Антонія Великого, Сави Освященного, Євфімія — видатних пустинників Сходу. Особливий слід в європейському мистецтві лишило "Житіє Антонія Великого", написане Афанасієм Александрійським (IV ст.) і рано перекладене слов'янською мовою. Тема "спокуси святого Антонія" довгий час була поширеною темою західноєвропейського живопису; у французькій літературі XIX ст. житіє дало матеріал для філософської поеми в прозі Флобера "Спокуса св. Антонія". Але Антоній Афанасія Александрійського ще дуже далеко стоїть від Антонія Флоберового.