Очевидно, найпростіше було б — відповісти Валерії. Бо всі листи, окрім так званих відкритих, які публікуються в газетах,— це справа двох людей. Але куди писати? Я взяв конверт, написав: "Крим. Мис Меганом". Де той мис, що воно таке, не мав ніякісінького уявлення.
Не знаю, чи одержала Валерія моє послання, та вона, видно, вичула здаля, над чим сушить голову Митько Череда, бо послала мені зустрічний лист, який я одержав, щойно вкинувши в поштову скриньку свою цидулу.
"Митю! Майстер спорту аквалангіст-рятувальник Вітя Єгорченко загинув торік у підводних скелях, прокладаючи шлях до кратера підводного вулкана. Це сталося в такому місці, що туди не могли проникнути водолази в своєму спорядженні, гострі похмурі скелі зсунулися так щільно, що не пропускали навіть голих поринальників у самих масках, там десь був, мабуть, єдиний прохід, який Вітя загубив, проникнувши в кратер, а ми теж не могли знайти, і товариш наш загинув. Про цей випадок писали газети, і заголовки кореспонденцій починалися із слова "подвиг".
Вітя Єгорченко мріяв спуститися в таємничу Тускарору. Це в холодних морях, про які люди знають більше з легенд, аніж із описів мандрівників. Тепер про Тускарору мріятиме інший хлопець, і, може, колись справді спуститься в таємничі глибини, і, п'яніючи від щастя, повідомить нагору: "Я тут! Я в Тускарорі!" Можливо, цим хлопцем буде Вітин друг Федя Лиско, а може, ці ось хлопці, які готуються знову піти під воду в тіні похмурого Меганому, як почорнілий від часу корабель із загадковим гербом на кормі: в різьблених колах розціловані голуби.
А ввечері я слухала їхні пісні й шкодувала, що не знаю слів, та й взагалі не вмію співати, нічого не вмію, як один мій гарний знайомий із залізного міста над Дніпром. Здавалося, темний мис принишк, щоб краще прислухатися. Хлопці співали, і слова пісень були трішечки сумні, як повісті Гріна.
Вранці нас розбудив веселий голос чергового, який горлав, мов на аукціоні:
— Каша — раз! Каша — два!
У вас там, та й взагалі, як у нас тут кажуть, на рівнині — спека. А у нас море дихає свіжістю, внизу, під мисом, пролітає вітерець і брижить морську поверхню, роблячи її схожою на пральну дошку. Чомусь завжди, коли я дивлюся на море, здається мені, що в ньому більше життя, ніж на суші. Може, тому, що воно вічно рухливе. А життя — це рух. Ви скажете: життя — це сміх. Але в цьому немає протиріччя. Тому Валерія вітає вас від щирого серця. І цілує".
Тиждень минув для мене під знаком каші. Я набридав усім: Шляхтичу, Держикраю, домашнім, Клементині, навіть Кривцуну. Ні сіло ні впало, я кричав: "Каша — раз! Каша — два". І реготав, мов Держикраїв компютер, у якому переплутали програми, заклавши замість серйозного завдання сміх.
У своєму засліпленні щастям я не звернув уваги на неспокій, що саме в ті дні дужче й дужче опановував Держикраєм. Він ганяв свою машину щовечора, їздив далі й далі, ночі тепер були світлі, короткі, темніло десь аж коло десятої вечора.
Якось увечері я став свідком третього історично-істеричного рюмсання Зізі, цього разу сліз було так багато, що в "Діловому клубі" можна було споруджувати справжню Асуанську греблю. Я спробував прокричати свій бадьорий девіз: "Каша — раз!", який мав би піднімати навіть мертвих з могил, та на сестричку не діяли ніякі девізи, бо, як мені було повідомлено мамою, Держикрай, нарешті, підготував свою прекрасну доповідь і покотив сьогодні вдень на свій прекрасний симпозіум, не захотівши брати із собою власної дружини, хоч та знехтувала особистою безпекою і готувалася поїхати теж.
Тоді я докричав свій девіз: "Каша — два!" — і запевнив Зізі, що чоловік її повернеться, а ще до цього ми одержимо газети, в яких буде інформація про прекрасну доповідь прекрасного спеціаліста Держикрая. А тому витріть сльози, матері й жони, духові оркестри ж хай грають марші, а для мене: "Как хорошо быть генералом!"
Я не взяв до уваги надчутливої конструкції жіночої душі, здатності жінок передчувати все гарне й лихе, я чомусь вважав, що в людській природі закладено тільки здатність до передбачень, як у отого французького астронома (забув його ім'я), що передбачив існування якоїсь з наших дев'яти чи скількох там планет.
Я мав переконатися в його існуванні і в тому, що Зізі володіла ними у ступені найвищім, але то мало бути згодом, а того вечора я сміявся на повні груди й складав свій двадцятий, мабуть, лист до Валерії, який мав відправити за вигаданою самим адресою: "Крим. Мис Меганом".
Полишаючи нас, наш прекрасний Держикрай на малиновім світанку прийшов до громадянина, йменованого Митьком Чередою, і досить рішуче поторсав його, себто громадянина Митька Череду, за ту частину тіла, на яку вищезгаданий Череда з часом мав намір узяти коли й не цілий світ, то принаймні його ліпшу частину. Неважко здогадатися, що мовиться про плече, до того ж — про плече праве, бо ліве плече цілком належить до забобонів, ліве плече не підставляють під тягарі, через нього хіба що плюють на щастя, а праве плече...
Отож, Держикрай поторсав мене за праве плече, і коли я, не розплющуючи очей, пробурмотів щось не вельми пестливе, він спокійно сказав мені:
— Вставай, Митю, нам треба поговорити,
Час для розмов — ліпше не вигадаєш!
Держикрай уважно стежив за мною.
— Ти забув озутися,— нагадав мені.
— Ми ж повинні говорити, а не прогулюватися по вулиці?
— Ясна річ. Але я хотів, щоб ти зі мною трохи проїхався.
— Замість ранкової фіззарядки?
— Хоча б.
Довелося взуватися і ще довелося всідатися в Держикраєву машину і переживати розставання з Зізі, а ще: переживати нестерпну мить першого ривка машини з місця.
Власне, про машину і несамовиту швидкість я забув майже відразу, бо Держикрай, щойно ми від'їхали від нашого будинку, простягнув мені складений учетверо аркушик паперу.
— Що це? — без особливого ентузіазму поцікавився я.
— Розгорни, почитай.
Папірець виявився телеграмою. На моє ім'я. Знов: "Діловий клуб". Дмитру Череді. В тексті: "Хочу, щоб ви були тут. Валерія".
"Ви" — себто я, Дмитро Череда. "Тут" — себто на мисі Меганом, який десь у Криму, себто на Чорному морі. Телеграма опиняється в товариша Держикрая, себто, мого супротивника, а може,— й суперника! Штучка, на якій тримаються цілі романи! Руйнуються людські долі, відбуваються трагедії, трам-тара-рам! Але не на того наскочили!