— Не треба більше слів. Клементина, ти думаєш, хто? Вона проста учасниця нашої художньої самодіяльності. Окрім того, моя сестра.
— Сестра? — я не повірив.— Тоді чому ж... Чому Клементина? Це що — ім'я для самодіяльності, для афіші?
— У нас батько електрик,— пояснив товариш Книш.
— А мама замолоду активна учасниця самодіяльних гуртків,— додала Клементина.
— Нічого не розумію.
— Тому, коли народилася дочка, батько хотів назвати так, щоб в імені було щось від електротехніки, а мамі хотілося чогось театрально-незвичайного.
— А Клементина — це хіба що?
— Від слова "клема" — пояснив товариш Книш.— А вже на мамину долю лишалася тільки "тина".
— Чортівня якась, пробачте, Клементино,— не стерпів я,— але вибрати в усій електрифікації і електротехніці тільки "клему"? Так ми дійдемо, що дочок називатимуть Штепселиною або Розеткою!
— У греків була Електра, є навіть така трагедія,— сказав товариш Книш,— прекрасне ім'я! Та коли народилася Клементина, я ще не знав про Електру і, природно, не міг підказати батькові. Та й не впевнений, що він би послухав мене. У нас батько впертий чоловік. Мене, наприклад, назвав Гаврилом. Ну Що це за ім'я? Гав-рило! Я вже пробував Гавриїлом іменуватися, але однаково гав-гав залишається. Тому звуся товаришем Книшем. Трохи казенно, зате неповторно. Бо слово "книш" звучить сьогодні як іноземне: ніхто вже не знає такого хлібобулочного виробу, як стародавній книш.
Клементина тим часом смоктала цукерку й досить неуважно позирала на мене.
Врешті вона не витерпіла:
— Досить тобі про книша, ти кажи діло.
— А діло ось яке. Просимо тебе, Митю, щоб ти поміг Клементині влаштуватися до вас у цех.
— До нас? А що ж вона там робитиме?
— Тут вийшла така історія,— зітхнув товариш Книш.— Клементина закінчила десятирічку, хотіла їхати в театральний інститут, в школі йшла на золоту медаль, і все ніби складалося, а потім...
— Годі вже про цю медаль! — перебила його Клементина.
— Та це я так, до слова. Бо як воно виходить? Скажімо, наш батько ці медалі виковує, але роздає медалі вже батько інших дітей. Ну, от у Клементини в класі була там ще дівчина, теж добре вчилася, тільки в неї батько сидів саме там, де медалі роздають...
— Не смій про це! — тупнула ногою дівчина.
— Гаразд, вмовкаю. Але ти, Митю, повинен усе знати. Клементина вже рік працює на заводі, закінчила курси технічного контролю, вчиться на вечірньому в доцента Крижня, але... .
— Але робота її не задовольняє, вона не одержує естетичної насолоди від своєї професії...
— Я хочу працювати у вашому цеху! — вигукнула Клементина.
— Нема нічого простішого. Піти до товариша Токового, написати заяву, сказати кілька теплих слів, і ви ввіллєтеся в наші дружні лави,— я вже відверто кепкував, такою несерйозною видавалася мені вся ця розмова. Бо коли товариш Книш справді мав намір познайомити свою з біса вродливу сестричку з свіжоспеченим молодим лауреатом, а вона легко згодилася на таку роль, то як же можна було сприймати все це всерйоз, тим більше чоловікові типу Митька Череди, який заприсягся вимірювати всі свої вчинки з погляду вічності?
— Я хочу працювати в зміні Шляхтича,— вередливо сказало дівчисько, пропустивши повз вуха моє кепкування.
— Тоді треба звертатися до Шляхтича. Моє ж прізвище — Череда.
— Ось ми й просимо, щоб ви звернулися до нього,— сказала Клементина.
— Так, саме це ми й просили б тебе зробити, Митю,— приєднався до неї товариш Книш.
— Ви просите мого посередництва? Моєї рекомендації?
— А хоч би й так? — Клементина ставала зухвалою, і в мене зародилася підозра, що тут приховується ще щось, але приховується на таких глибинах, сягнути яких мені ще не дано.
— Роздавати рекомендації — моя давня мрія. Ніхто, правда, ще не пробував їх у мене просити, тож честь і хвала тим, хто був перший! Я можу поговорити з Шляхтичем, це для мене просто, але... Але боюся, що тут говорити треба, мабуть, з Алею, бо вона в нас старша по відділу техконтролю.
— А хто така Аля? — спитав товариш Книш.
— Вона старша по відділу техконтролю.
— Вона Шляхтичева дружина,— сказала Клементина,— дочка Чемериса, ти ж знаєш.
— Забув, з голови зовсім вилетіло,— почухав потилицю товариш Книш,— ну, та ти, Митю, знаєш ліпше за нас обох, кому й що там треба сказати. Я тебе дуже просив би... Знаєш, Клементина в мене єдина сестра, вона менша, хто ж за неї й подбає, коли не старший брат...
Добре, що в мене самого не було менших сестричок і не доводилося отак шукати для них доброчинців і рекомендателів! Сказано вже, що в родині Черед я був наймолодший, отож усе добре й лихе, що не використала решта членів цієї дружної родини, рано чи пізно мало припасти на мою долю, і коли придивитися пильно, то все-таки більше доброго, ніж лихого, бо, видно, в природі, а ще точніше, в людському суспільстві, мабуть, існує своєрідний закон відшкодування, за яким кожному, хто зазнав лиха, утисків, нещасть, а чи просто неприємностей, неодмінно належиться щось приємне, гарне, радісне й щасливе. Не хочу доводити, що закон, відкритий мною, має універсальне застосування, але щодо мене, то він діє, здається, безвідмовно.
Світили мені Сірі очі, у найтяжчі дні наших змагань з металом і людською зневірою сяяли вони мені, а ось тепер, коли, здавалося, зникає їхнє сяйво під дією невблаганних законів часу, мені, як своєрідне відшкодування, доля посилає тендітне створіння і просить ця доля устами товариша Книша опікуватися ніжною істотою на ймення Клементина, і хотів би я бачити на своєму місці бодай одного молодого заводського хлопця, що відмовився б від такого дарунка долі!
Отож я просив, мене послухали, і Клементина поповнила зграйку білохалатних створінь, що чаклували серед найскладніших механізмів контролю, виявляючи вади у нашій продукції або ж достойно цінуючи наші трудові зусилля.
"Зграйка", "табунець", "черідка" — щодо наших заводських дівчат терміни не зовсім вдалі, сказати б, небезпечні навіть, у таких словах вчувається спроба звалити всіх в одну нерозбірливу купу, позбавити кожного його індивідуальності, зоднаковити людей, а на це ніхто ніколи не пристане, свідченням цього може бути наша родина, всі члени якої, дарма що носили прізвище Череда, відзначалися такою неповторністю характерів, що іноді й не вірилося в їхній спільний корінь і спільне походження. Тоді що ж казати про дівчат молодих, вродливих, самостійних, завдяки роботі на заводі, сповнених робітничих гордощів, а ще більше гордощів, які дає молодість, краса плюс загальне виборче право! Так що не стану я вживати більше слова "зграйка", а що безсилий розповісти про кожну з наших дівчат,— з Клементиною ж так чи інакше вже довелося познайомитися ближче,— то й поведемо свою розповідь далі, не забуваючи про цю дівчину з виразистим обличчям і, як виявиться, доволі виразистим характером теж.