Помітивши, що я збираю стільки фактів і зображую їх такими, якими вони є насправді, не обминаючи і пристрастей, декотрі люди помилково вирішили, що я належу до школи сенсуалістів і матеріалістів, які представляють дві сторони одного й того самого світогляду — пантеїзму. Можливо, вони й мали якісь підстави для такого висновку, але насправді усе не так. Я не вірю в нескінченне вдосконалення людського суспільства, я вірю у вдосконалення самої людини. Ті, хто приписує мені намір розглядати людину як створіння завершене, припускаються дивної помилки. Моя повість "Серафіта", цей художній переказ учення християнського Будди, здається мені вичерпною відповіддю на цей досить-таки легковажний закид.
У деяких частинах мого великого твору я намагався в загальнодоступній формі розповісти про дивовижні явища — можна сказати, про чудеса — електрики, яка в людині перетворюється на незбагненну силу; але хіба ті явища, які відбуваються в нервах та мозкові і свідчать про існування іншого буття, духовного, хіба ті явища порушують певні, усталені взаємини між світами і Богом? Хіба це підриває догмати католицької віри? Якщо, завдяки незаперечним фактам, думку коли-небудь помістять серед флюїдів, які можна спостерігати лише в їхніх проявах і чия сутність неприступна для наших відчуттів, навіть підсилених стількома механічними способами, то це відкриття буде подібне до того, коли Колумб, завдяки своїм спостереженням, підтвердив, що земля має форму кулі, або коли Галілей довів, що вона крутиться. Наше майбутнє від цього не зміниться. Магнетизм у живій матерії, з чудесами якого я близько познайомився, починаючи з 1820 року, чудові відкриття Галля42, що продовжив досліди Лафатера43, зусилля всіх тих, хто протягом півстоліття вивчав думку, як фізики вивчають світло — два дуже схожі явища природи,— все це тільки підтверджує погляди і містиків, учнів апостола Іоанна, і всіх великих мислителів, які відкрили духовний світ — ту сферу, де проявляються взаємини між людиною і Богом.
Збагнувши засади, які я кладу в основу мого великого твору, читачі зрозуміють, чому явищам повсякденним — і таємним, і явним,— а також подіям особистого життя, їхнім причинам та першоосновам я надаю не меншої ваги, ніж історики досі надавали подіям суспільного життя народів. Нікому не відома битва, що відбувається в долині Ендри між пані де Морсоф і пристрастю ("Лілея долини"), можливо, не менш грандіозна, ніж найзнаменитіша з відомих нам баталій. У цій останній тріумфом переможця буде слава, у першій — небо. Нещастя обох Біротто, священика й парфюмера,— для мене нещастя усього людства. Доля Могильниці ("Сільський лікар") і доля пані Граслен ("Сільський священик") — це доля майже кожної жінки. Ми теж усе життя страждаємо, як страждають вони. Мені довелося сотню разів повторювати історію, яку Річардсон розповів лише один раз. У Ловеласа тисяча втілень, бо людська розбещеність забарвлюється в колір того суспільного середовища, в якому вона розвивається. Навпаки, Клариса, цей чудовий образ палкої доброчесності, змальована рисами неповторної чистоти. Щоб створити багато святих дів, треба бути Рафаелем. Можливо, література в цьому відношенні поступається живопису. То хай же мені буде дозволено відзначити, скільки бездоганних (тобто глибоко доброчесних) осіб можна зустріти в уже надрукованих частинах мого великого твору: П'єретта Лоррен, Урсула Міруе, Констанція Біротто, Могильниця, Ежені Гранде, Маргарита Клаас, Поліна де Вільнуа, пані Жюль, пані де Лашантері, Єва Шардон, мадмуазель д'Егріньйон, пані Фірміані, Агата Руже, Рене де Мокомб, нарешті чимало другорядних персонажів — хоч вони й не так упадають в око, як вищепойменовані, проте подають читачеві взірець сімейних чеснот. Жозеф Леба, Женеста, Бенассі, священик Бонне, лікар Міноре, Пільро, Давид Сешар, обидва Біротто, кюре Шаперон, суддя Попіно, Буржа, Совіа, Ташерони та багато інших — хіба не свідчать вони про те, що письменник успішно розв'язав своє непросте завдання, яке полягає в тому, щоб зробити доброчесного літературного героя цікавим?
Це нелегка праця — змалювати дві-три тисячі людей, що чимось вирізняються на тлі своєї епохи, бо приблизно стільки набереться в кінцевому підсумку типів, які представляють кожне покоління, і "Людська комедія" вмістить у собі їх усіх. Така кількість облич, характерів, така безліч доль потребувала певних рамок і — хай вибачать мені за цей вислів — галерей. Звідси природно виникають уже відомі читачам розділи мого великого твору: Сцени життя приватного, провінційного, паризького, політичного, воєнного і сільського. По цих шістьох розділах розподілені всі мої етюди про звичаї, які складають загальну історію Суспільства, де зібрано всі події та діяння, як висловилися б наші предки. Кожний із шістьох розділів відповідає одній з головних думок. Кожний має свій смисл, своє значення і вміщує в собі певний період людського життя. Я коротко повторюю тут те, що свого часу написав утаємничений у мій задум Фелікс Давен, талановитий юнак, якого вирвала з літератури передчасна смерть. "Сцени приватного життя" зображують дитинство, юність і властиві цьому віку помилки, тоді як "Сцени провінційного життя" подають пристрасті в їхньому зрілому віці, описуючи розрахунки, інтереси й амбіції. У "Сценах паризького життя" змальовано картину вподобань, пороків і невгамовних проявів життя, спричинених звичаями, що процвітають у столиці, де водночас можна зустріти і неповторне добро, і неповторне зло.
Кожний з цих трьох розділів має своє забарвлення: Париж і провінція, ці дві суспільні протилежності, послужили для них справді невичерпними джерелами. Не тільки людей, а й головні події життя можна подати в типових образах. Існують ситуації, в яких може опинитися хто завгодно, тобто типові фази життя і, змальовуючи їх, я намагався бути особливо точним. Я намагався дати читачеві уявлення про різні куточки нашої чудової країни. Мій твір має свою географію, як і свою генеалогію, свої родини, свої місця подій, свої речі, своїх дійових осіб і свої факти, має він також свою геральдику, своє дворянство й буржуазію, своїх ремісників і селян, своїх політиків і світських франтів, свою армію — одне слово, він охоплює весь світ.