Передмова до "Людської комедії"
Оноре де Бальзак
Переклав Віктор Шовкун
Даючи своєму великому твору, початому майже тринадцять років тому, назву "Людська комедія", я вважаю за потрібне пояснити його задум, розповісти, як він виник, коротко викласти його план, причому намагатимуся говорити про нього не як автор, а як людина стороння. Це не так важко, як може здатися читачам. Малі твори часто живлять велике самолюбство, велика праця спонукає до скромності. Це спостереження пояснює, чому Корнель, Мольєр та інші славетні автори полюбляли піддавати аналізу те, що самі ж таки написали; якщо неможливо зрівнятися з ними в літературному хисті, то чом би не спробувати взяти з них приклад бодай у цьому?
Первісна ідея "Людської комедії" постала переді мною як мрія, як один із тих туманних задумів, що їх плекаєш, але виразно уявити собі не можеш; так насмішкувата химера являє нам свій жіночий лик, але вмить розгортає крила і відлітає в небо фантастики. Але й ця химера, як і багато інших, з часом почала втілюватися у щось відчутне, вона здобула наді мною просто-таки деспотичну владу, і я мусив скоритися їй.
Задум "Людської комедії" зродився, коли я спробував зіставити людство з тваринним світом.
Було б помилкою думати, що бучна суперечка, яка останнім часом спалахнула між Кюв'є1 та Жофруа Сент-Ілером2, виникла навколо наукового відкриття. Про єдність організмів — хоч вони й називали це інакше — замислювалися найвидатніші уми уже протягом двох попередніх століть. Перечитуючи надзвичайно цікаві твори письменників-містиків, що розглядали науки в їхньому зв'язку з нескінченним, таких як Сведенборг3, Сен-Мартен4 та інші, а також трактати геніальних дослідників у галузі природничої історії: Лейбніца5, Бюффона6, Шарля Бонне7 — знаходиш у Лейбніцових монадах, в Бюффонових органічних молекулах, в "рослинній силі" Нідгема8, у "взаємопроникненні подібних часточок" Шарля Бонне, який ще в 1760 році мав сміливість заявити: "Тварина розвивається за тими самими законами, що й рослина",— так от, повторюю, у всьому цьому знаходиш зачатки дивовижного закону "кожний на свій зразок", який і обумовлює єдність організмів. Є тільки одна жива істота. Для всіх організмів Творець користався одним зразком. Жива істота — це первісне начало, яке набуває зовнішньої форми або, висловлюючись точніше, відмінних ознак своєї форми в тому середовищі, де їй призначено розвиватись. Зоологічні види виникли внаслідок цих відмінностей. Проголошення й обгрунтування цієї системи, що, зрештою, не суперечить нашим уявленням про всемогутність Бога, буде вічною заслугою Жофруа Сент-Ілера — в цьому кардинальному питанні науки він здобув перемогу над Кюв'є, перемогу, яку привітав у своїй останній статті великий Гете.
Ставши переконаним прихильником вищеназваної системи ще до того, як навколо неї виникли суперечки, я зрозумів, що з цього погляду Суспільство мало відрізнятися від Природи. Хіба воно не створило, залежно від середовища, в якому людина живе і діє, стільки ж розмаїтих людських видів, скільки їх існує в тваринному світі? Різниця між солдатом і робітником, робітником і чиновником, чиновником і суддею, суддею і гультяєм, гультяєм і вченим, вченим і урядовцем, урядовцем і купцем, купцем і моряком, моряком і поетом, поетом і жебраком, жебраком і священнослужителем настільки ж істотна, хоч і не така помітна з першого погляду, як і те, що відрізняє вовка від лева, лева від осла, осла від крука, крука від акули, акулу від тюленя, тюленя од вівці і т. д. Отже, існують і завжди існуватимуть види в людському суспільстві, як і види в царстві тварин. Якщо Бюффон створив чудовий трактат9, спробувавши в одній книзі описати тваринний світ, то чом би не створити подібного трактату і про Суспільство? Правда, для кожного тваринного різновиду природа поставила межі, яких Суспільство не зобов'язане дотримуватись. Коли Бюффон описує лева, то, щоб змалювати левицю, йому досить лише кількох додаткових фраз, тоді як у Суспільстві жінку не завжди визначиш як самицю такого-то чоловіка. В одній родині, буває, живуть дві зовсім несхожі істоти. Дружина купця іноді гідна бути дружиною принца, і часто дружина принца не варта дружини художника. Суспільне середовище сповнене випадковостей, яких не дозволяє собі Природа, бо суспільне середовище складається з Природи і Суспільства. Отже, опис суспільних видів, навіть якщо брати до уваги лише різницю статей, буде принаймні вдвічі довший, аніж опис видів тваринних. Нарешті, у світі тварин не буває драм, там рідко доходить до сум'яття; звірі лише нападають одне на одного — ото й усе. Люди теж нападають одне на одного, але наявність розуму, більша або менша, надзвичайно ускладнює їхню боротьбу. Хай навіть деякі вчені не визнають, що потік життя стає куди бурхливішим, коли переливається з тваринного середовища в людське, все ж очевидно, що крамар іноді стає пером Франції, а дворянин, буває, опускається на саме дно. Ну, а тварини, як з'ясував Бюффон, живуть життям надзвичайно простим. Тварина не знає, що таке власність, не знає ні наук, ні мистецтва, тоді як людина, скоряючись закону, який ще належить вивчити, прагне відбити свої звичаї, думки, життя в усьому, що пристосовує для своїх потреб. Хоча Левенгук, Сваммердам, Спалланцані, Реомюр, Шарль Бонне, Мюллер, Галлер та інші терплячі зоографи й показали, наскільки цікаві повадки в тварин, усе ж тварина — принаймні так нам здається — в усі часи поводиться приблизно однаково, а от звичаї, одяг, мова, оселя князя, банкіра, митця, міщанина, священика, бідняка дуже різні за різних часів і постійно змінюються з розвитком цивілізації.
Таким чином, ідеться про твір, який мав би описати усі три складові людського суспільства: чоловіків, жінок і речі, тобто людей і те, що матеріально втілює діяльність їхнього духу — одне слово, йдеться про художнє відтворення людей і життя.
Хто не помічав, читаючи сухий і нудний перелік фактів, іменований історією, що скрізь і в усі часи — і в Стародавньому Єгипті, і в Персії, і в Греції, і в Римі — письменники нехтували історією звичаїв? Уривок з Петронія10, де описано приватне життя римлян, радше збуджує, аніж задовольняє нашу допитливість. Помітивши цю величезну прогалину в історії, абат Бартелемі11 присвятив життя відтворенню давньогрецьких звичаїв, написавши свій "Анахарсіс".