Одного разу гетьман Конєцпольський приказав чигиринському полкові виступити назустріч татарам, що мали вертатися з Польщі з добичею. З полком пішов й Хмельницький. Вісті виявилися неправдиві, татарів не стрінули.
Гетьман поступив до Кодака й опроваджував польську шляхту, що з ним була, й старшину козацьку по всій фортеці й все пояснював. Хвалився тим, що це він такий план видумав і припильнував його виконання. Врешті каже:
— Чи є в світі така сила, що здужала б таку фортецю здобути й зруйнувати?
Не втерпів такої перехвали Хмельницький і докинув:
— Ману факта — ману ділябунтур *. Конєцпольський аж зубами заскреготав із досади, що такий хам-козак сміє йому .перечити. Гордий на своє магнатство і становище в Польщі, він признавав вправді Хмельницького за людину з вищою освітою й хистом, та дивився на нього згори, як на таке сотворіння, що Богом призначене до вірної служби свому панові й до сліпого послуху панській волі.
* Що рука збудувала — рука може знищити
Всі поглянули в сторону Хмельницького. Зміркували, що гнів гетьмана відоб'ється на ньому болюче. Його вороги раділи, що він сам викопав під собою яму. Тепер прийде йому певне амінь. І не дуже помилялися. Гетьман приказав таки зараз закувати Хмельницького в кайдани та кинути до льоху в кодацькій кріпості. Там мали його держати аж до дальших гетьманських приказів.
Кричевський зажурився долею свого приятеля. Треба його рятувати. Та треба вичекати відповідної хвилі, щоб усього не зіпсути.
Тимчасом чигиринський полк вертав у Чигирин. Припав він своєю справністю до вподоби гетьманові. Став Кричевського хвалити і висказувати йому своє признання. Полковник задумав нагоду і добрий гумор панський використати для свого друга.
— Зводьте, ваша милосте, мій добродію, потрудитися до нашого полкового города Чигирина і придивитися до нашого полкового уладу. Це буде для мене велика честь, коли почую з уст вашої милості признання або й заввагу, що стане мені на будуче приказом.
Гетьман послухав, бо лесливі слова його улюбленця припали йому до вподоби. В полковій канцелярії застав зразковий лад, що давав себе пізнати на кожному кроці. Побачив козацтво справне, добре відживлене, одягнене й узброєне.
— Зух із тебе, пане Станиславе. Бачу, що я не помилявся, ставляючи тебе тут полковником. Другі не вмилися до тебе.
— Не моя в тому заслуга, ваша милосте. Я прийшов сюди, як гомо новус *, і з козацькими справами зовсім не був обізнаний. Та ваша милость вказали мені людину, де я мав шукати поради. Я не завівся, слухаючи її у всьому. Він мною кермував.
* Нова людина
— Хто ж це такий, * не пригадую собі цього? — зацікавився гетьман.
— Це, ніде правди діти, наш генеральний писар Богдан Хмельницький.
— Він зухвалий, і за це постигне його заслужена кара,— сказав гетьман, насупивши брови.
— Ваша милосте, він стрілив дурницю не із зухвадьства, а з цеї смішної привички пописуватися всюди знанням латини, що її, каже, навчився у єзуїтів в Ярославі. Я не раз добре насміюся, як він у розмові з простим козаком почне цитувати йому Овідія або якого іншого римського поета, а цей дивиться на нього, яр теля на нові ворота. Вони думають, що він цього в турецькій неволі навчирся. Поза тим він вірний і щирий, а надівсе пильний і розумний в службі. Його була б велика шкода, а мені без нього, як без руки. А втім, я думаю, що ні наш король, ні ваша милість не кинули ще думки коаліції проти турка. Я в цьому дусі працюю між козацтвом, а Хмельницький мені щиро помагає. Його поміч має більше значіння, як моя праця. Його козаки люблять і приписують йому заслугу, що ваша милість прогнали того погандя Закшевського. Коли б тепер його усунути, то це вплинуло б погано на реєстровців. Хмельницький аж горить з нетерплячки, щоб чимскоріш йти у похід на турка. Має він з турками якісь порахунки ще з часів неволі. Шкода було б такої людини...
Кричевський бачив, як гнів гетьмана холоне. Особливо останні докази роззброювали його зовсім.
— Добре,— каже гетьман,— я його велю випустити, але за кару не буде він генеральним писарем, тільки сотником, на місці свого покійного батька Михайла.
Зараз пішов приказ до кодацького ротмістра, щоб випустив Хмельницького на волю. Кричевський вклонився гетьманові до колін і дякував йому.
При першій стрічі сказав Кричевський до Хмельницького:
— Ти знаєш цю гарну пословицю: "Мовчи, язичку,— будеш їсти кашку", а ти цього не послухав і встрелив таку дурницю, що мало життям не заплатив.
Вороги Хмельницького лютилися, що справа не так скінчилася, як вони собі бажали. Особливо підстароста Чаплінський та його зять Коморовський засумували. Вони здавна хотіли захопити для себе Суботів, а така добра нагода не так скоро трапиться знову.
— Цьому Хмельницькому хіба сам чорт помагає,— каже до Чаплінського Коморовський.
— То треба і нам пошукати собі якогось іншого чорта, щоб нам допоміг,— каже Чаплінський.— Суботів — гарний кусок, і не можна його так, з легким серцем, забути. Не стане Хмельницького, то й Суботів наш. Та я добре знаю цього чорта, що йому помагає: це його кум і приятель Кричевський. А як нам добре жилося, поки чорт цього полковника не надніс. Це теж непевна птиця, і варто було б підставити йому ногу...
— Перестань! — засичав Коморовський.— Не чіпай Кричевського, щоб він не надавив тобі в'язів. Він же під могутньою опікою гетьмана Конєцпольського. Скаже одне слово — і може з тобою, пане тестю, статися таке, як із Закшевським.
— Все-таки Хмельницького треба позбутися за всяку ціну.
В тому самому часі Хмельницький гостював у полковника. Балакали собі гарненько за чаркою меду й він засидівся пізно в ніч. Врешті став збиратися додому. Полковник його не задержував, бо знав, що Хмельницька неспокійна за чоловіка, якого цілий тиждень не було вдома. Він же ж пішов у похід, і всяке могло з ним бути.
— Богдане, не задержую тебе, але дам тобі з десяток козаків, щоб тебе відвели до Суботова...
— Не треба мені ніякого товариства, тут про татар і розбишак нічого не чувати. Чого ж боятися і людей непотрібно трудити? Поїду сам із своїм вірним чу-рою Степаном, і нічого мені не станеться.
Розпрощалися. Богдан поїхав із чурою.