Думка, як зробити б це найкраще й найбезпечніше, не покидала його тепер ні на хвилину. Та придумати не міг нічого. Піймають — галери певніські, й ніхто більше вже не визволить. Порадитись би кого, та де його найде. Натрапить на такого свата, що його зрадить, та ще й гроші за зраду візьме. Тут, на сході, все можливе. Тут богом є бакшиш. А може, якраз при помочі цього турецького бога можна б це зробити? З турком балакати про це небезпечно, але з греком можна. Греки мудрий і проворний народ, вони виробляють собі між турками щораз більше значіння; вони всюди вміють зайти, як не передніми, то задніми дверима. Вони добре вивчили філософію Пилипа Македонського, що, мовляв, немає такого муру, щоб його не переліз ос*ел, обв'ючений золотом. Богдан знав із грецької історії, що між ними були патріоти й герої, Леоніди, Мільтияди, Темістоклі, Аристиди, Сократи... та згодом появилися Алькибіяди й зрадники батьківщини Павзанії... Не врятувала греків ні їхня висока культура, ні філософія їхніх мудреців. А вже після завоювання Греції Римом греки зійшли з героїв до ролі вчителів, акторів, гістріонів, співаків і надворних панських блазнів.
Богдан осторожно, й заходячи здалеку, заговорив до грецького купця Сімонідеса, що з ним стояв у торговельних зв'язках. Цей вказав йому на багатого купця царгородського Базілевса Навтакі. Він веде широку торгівлю з усім світом і має великий вплив у Царгороді, навіть у самого султана Османа. Його майно числять на мільйони.
Богдан тільки руки розвів.
— Як же ж мені до такого пана доступити та ще й балакати про втечу.
— Хто ж тут про втечу говорить,— каже грек.— Він має своїх агентів по цілому світу. Чому ж ти б не мав стати таким агентом у Польщі чи в Україні? А коли він у тому побачить свій інтерес, то певно подбає, щоб Селім-паша випустив тебе з неволі.
На радощах Богдан не знав що казати. Та ж за це Селім-паша не може гніватися!
— Та як я до нього дістануся?
— Заплати мені дорогу в Царгород, а я вже це зроблю.
— Не тільки заплачу дорогу, але ще й осібно винагороджу, коли б тільки порятував мене...
Другої днини поїхав Богдан із Сімонідесом в Царгород. Знайшов якесь діло до свого пана.
Сімонідес завів його до Базілевса. Проживав він у пишній палаті над Босфором, де були палати найбільших багатирів. Грек розповів у чому діло.
— Я чував про тебе від твогб пана, мого доброго приятеля Селіма-паші, що ти проворна людина, й такої саме мені треба. Зо мною ти не церемонься, бо я християнин, не муслем. Сідай біля мене, поговоримо про діло. Коли б ти хотів стати моїм агентом на Польщу та Україну, ми зараз погодилися б. За кожну справу, що ти мені полагодиш, я тобі платитиму, бо я купець. Коли я зароблю, то повинен заробити і той, що мені до зарібку допоміг. Бачу, що ти вже й по-турецькому навчився. До мене писати можеш і по-латинському.
— Ваша милосте,— каже Богдан,— купуєте кота в мішку: я ж невольник і перш усього треба мене з неволі викупити, а я й не знаю, яку ціну поставити на себе в мого пана й добродія.
— Стільки, скільки ти варта, ти не можеш за себе заплатити. Та це вже моє діло й інтерес. Я ще сьогодні поговорю з твоїм паном, а ти прийди до мене завтра вранці.
Богдан вийшов від Базілевса, повний надії, що таки повернеться в Україну й не потребуватиме рискувати втечею. Сімонідес штовхнув його в бік.
— Бачиш, Хмельницький, як я тобі добре порадив!
— Підождімо ще, який буде тому кінець. Може, паша заправить стільки, що я не зможу заплатити.
— Цього найменше боятися. Як за тобою промовить Базілевс слово, то паша тебе й так пустить. Зрештою, тебе взяли з султанської галери, а що він за тебе не заплатив, то це значить, що ти султанський невольник, а не його.
— В такому разі буде ще тяжче це зробити.
— Буде легше, та чого тобі цим турбуватися. Підождім до завтра. А коли б паша справді робив які труднощі, то хай вибачить, як ти собі гарненько втечеш із неволі. Це не таке важке, як тобі здається. Маєш трохи грошей, що дістав від паші, а це повинно ви-старчити.
— А ти відки це знаєш?
— Ми все знаємо, знаємо й таке, чого ти сам не знаєш. До мене приходили вже такі, що хотіли тебе безпечно визволити...
Другого дня Богдан ішов із б'ючим серцем до палати Базілевса, не певний, який почує присуд. Тут довелося йому ще доволі довго ждати, бо Базілевс полагоджував інші справи. Врешті покликали його перед обличчя багатиря.
— Здоров, пане Хмельницький,— привітав його господар.— Ходи ближче та сідай біля мене, добру новину тобі скажу: ти вільний.
І простяг руку на привітання.
— Говорив я вчора з пашею. Він не противний, щоб ти їхав в Україну, хоча б і зараз. Та він має з тобою ще дещо побалакати й хоче, щоб ти зайшов до нього.
— А що буде з цим, що я султанський невольник?
— Це пусте. Султан має їх стільки, що без одного обійдеться. Ти думаєш, що тут султанських невольників списують в реєстр? Вони тут вмирають кожного дня тисячами й ніхто цим не турбується. Ти поїдеш тепер у Польщу й Україну, а я дам тобі ще вказівки, що маєш у моїх інтересах робити.
Богдан не знав, як йому дякувати за це добродійство. Здавалося йому, що це чарівний сон, і боявся із нього пробудитися. Виходив із палати, наче б на крилах летів.
Паша прийняв його гарно.
— Здоров, Богдане! Так ми розстаємося? Коли їдеш?
Хоча Богдан рад був на крилах летіти в Україну, та почуття вдячності перемогло.
— Не поїду, поки не впорядкую всього так, щоб і без мене на хуторі могло обійтися. Оставлю людину, що мене заступить. Він досі був моя права рука в усьому: це український невольник Никифор Дутко. Це добрий хлібороб і добре знає двою річ.
— То їдь на хутір, порядкуй все, як знаєш, а як буде все готове, дай мені знати й я приїду з тобою розпрощатися.
Богдан був щасливий. Його мрії сповнилися. Він свобідний. Поверне в Україну, до свого любого Су-ботова, до своєї неньки й осолодить її гірку старість.
Дорогою розмовляли вдвох із Сімонідесом.
— Нерозумно ти зробив, Богдане, що продовжив свій побут у Туреччині на цілий місяць. Тут ніхто не знає, що за місяць може статися. Твій паша сьогодні в ласці у падишаха, а за кілька днів падишах може послати йому шовковий шнурок, щоби повісився.