— .Так, ти говориш правду, а така людина в мене багато варта. Тому й задержую тебе з твоїм молодим братом у себе й роботу для тебе знайду. Ти мені говорив, що ти завідував господарством твого батька. В мене б гарний хутірець під Адріанополем, та мушу щороку до нього докладати, бо ніякої користі мені не дає. Тепер ти будеш ним завідувати. А може, ще коли будеш мені до чого іншого потрібний.
— А які там люди працюють?
— А навіщо ж тобі цього знати?
— Ваша милосте, це дуже велика річ. Робітники, що мають працювати в полі, мусять бути хліборобами з діда-прадіда. Це мусить віками входлти їм у кров і кість. До хліборобства підходять найкраще українці. Коли я таких людей матиму під своєю рукою, то можу заручити, що ваша милість матиме гарні приходи з хутірця. Йде мені ще й про те, щоб я міг із своїми робітниками розмовитись. А я іншої мови, крім української, польської та латинської, не знаю.
Паша заговорив>ьдо Богдана латиною. Хмельницький здивувався.
— Тобі дивно, відки я знаю латину? Отже, скажу тобі, що я чотири роки був турецьким послом у Парижі, й мусив навчитися латини,— сказав паша й додав: — Зараз завтра поїдеш із моїм листом та обіймеш заряд мойого хутора.
— Старатися буду всіма силами вдоволити вашу милість. Я доволі добре знаюся на сільському господарстві і тут використаю усе моє знання.
VIII
Хмельницький приїхав на хутір зараз в часі великих польових робіт.
Тут господарили справді по-орієнтальному. Гарні квіти, зелена стрижена травичка, південні дерева, кущі й рослини, водограї. Все те пестить око, та не дає ніякого пожитку. Хмельницький взявся запопадливо до праці на український лад. Закупив у Адрія-нополі кілька болгарських плугів і борон та переробив їх на свій спосіб. Паша прислав йому кільканадцять українських бранців. Яке ж було їхнє здивування, коли Хмельницький став з ними молитися та спровадив грецького попа з Адріянополя, щоб правив їм Службу Божу. Вони думали, що це якийсь потурнак, що стане їх на турецьку віру навертати та знущатися над ними. Вони зраділи невимовно, як побачили себе під рукою свого чоловіка, і працювали радо, що не треба було підганяти їх до праці.
Хмельницький оставив малу частину травників та квітників біля палати паші, а решту казав зорати та засадити горо до виною. Під осінь міг уже вивезти до Адріянополя кілька возів городовини на базар і продати її там за добрі гроші.
Восени приїхав Селім-паша оглянути свій хутір. Не пізнав його. Замість травників і квітників — грядки з розкішною городовиною. Та ще більше здивувався, коли Богдан передав йому доволі важкий гаманець із золотими цехінами.
— Це за продану городовину. Маю надію, що на другий рік, як почну сіяти й садити вже під весну, буде цього більше.
— Як же ж воно? Хто ж це купував? — питав паша.
— В Адріянополі купують це радо, бо я придбав гарне насіння.
— Мені й на думку таке не приходило. Ці ле-дарюги-зарядці багатіли моїм добром — дістануть за це по п'ятдесят батогів у п'яти, не подарую їм цього.
— Прохаю вашої милості вибачити їм. Вони хазяйнували по-свому, як вміли: квіти, травники, водограї... Все те веселить панське око, та не дає ніякого прибутку. Вони й не знали, що можна робити так, як я робив. А не мали городовини, то й не мали прибутків.
— Ну добре. Та ці перші гроші візьми собі. Опісля будеш вже мені давати.
Богдан був радий із дарунку, бо в Туреччині гроші дуже потрібні.
Хмельницький робив цілу зиму приготування до весняних робіт і спроваджував найкраще насіння. Часто їздив в Адріянополь та робив тут знайомості, особливо з купцями, бо з ними мав найбільше до діла. Вони знали, яке значіння має він у паші.
Та згодом найшлися вороги, що завидували йому цього добра й хотіли його висадити. Не могли нічого на ньому найти, та все-таки почали писати до Селіма доноси, що цей гявр його окрадає. Селім приїхав на хутір і перевів строге слідство. Богдан, хоч не почував за собою ніякого гріха, потерпав, бо в Туреччині все можливе. Не найшовши за Богданом ніякої вини, нагородив його грішми, а донощиків казав вибити.
Відтоді став Богдан збирати гроші на викуп. Не знав, скільки треба. По тодішньому звичаю мав сам поставити ціну за себе. Богдан був у клопоті, як високо себе цінувати, а поспитати паші не смів. Подумає, що йому в нього зле, або всердиться та ві-дошле назад на галеру.
І цього року продав Богдан добре збір та повіз своєму панові в Царгород багато грошей.
— Бачиш, скільки гроша я втратив через цих дурнів? Вони замість дати мені золоті цехіни, дурили мене цяцьками... Тепер йде зима. На хуторі праці не буде, приїдь до столиці, приглянешся тутешньому життю.
— Ласка вашої милості така велика що й сказати годі. Без неї я був би пропав марно на якій галері лід канчуками доглядачів. А так я живий і здоровий. Та я не люблю лежаного хліба. В декого праця вважається карою, в нас, українців, ні... В нас навчає церква: молися та працюй. Я і зимою матиму чимало праці на хуторі. Треба все обдумати й приладити до найближчої весни, й треба почати весняні роботи раніш, як у цьому році. Я хочу ще, за дозволом вашої милості, завести гарний садок із овочевих дерев. Кипариси та інші квітисті дерева — гарна річ, а з овочевих дерев буде більша користь. Розведу ще й виноград...
— Роби, як знаєш, тільки із вином дай собі спокій — в нас пророк забороняє вживати вина.
— Ваша милосте, від виноградної ягоди до вина — ще дуже далека дорога. Вмна я робити не буду, бо й не вмію цього, а виноград буду продавати за добрі гроші.
— Роби собі, що хочеш,— сади виноград, продавай ягоди, тільки з вином не починай нічого, бо цим я дав би поганий приклад для правовірних визнав-ці в пророка.
На тому й стало. Богдан остав на хуторі й цілу зиму садив деревця, що їх спроваджував із Греції.
Перед Хмельницьким виринало заєдно {іитання: що буде далі? Добре мені тут, та все ж я невольник, я остати навіки невольником годі. На турка я не перейду, своєї віри не зраджу, гарему собі не заведу, а сімейного життя не хочу зрікатися. Та це можливе тільки в Україні, під українським небом... в мойому любому Суботові... Треба буде із цього турецького раю тікати хіба...