— То в Туреччині хіба тільки одному султанові безпечно жити.
Грек розсміявся уголос.
— А ти не чував про палатні й гаремові революції в Туреччині? Змовляться на султана, підплатять євнухів, а ці ніччю потихоньки задавлять султана, навіть не шовковими шнурами. Або підсиплять якої отрути в страву. А другої днини проголосять, що його величество, пан усього світу, пострах невірних, зволив ласкаво відійти тієї ночі до сьомого неба.
Грек знову засміявся.
— Ти зле робиш, що хочеш тут оставати, поки не впорядкуєш справ свого пана. Тікай відсіля чйм-скорше, бо може вийти таке, що пашу повісять, його майно піде в кишеню цього приятеля, що йому підставив ногу в султана, а тебе й твого брата поведуть на мотузку на базар продати тому, хто дасть більше.
Богдан затривожився. Приїхав на хутір і тільки одному Степанові казав у тайні, що вони вільні.
— Тільки ти, Степане, держи язик за зубами й навіть веселості по собі не показуй, бо все може піти У воду.
Богдан узявся до праці. Дуткові говорив, що й як треба буде з весною робити, та все наче б тільки його радився.
Вже після двох тижнів написав до свого пана, що вже готовий— і може передавати все господарство свому наслідникові. Паша зараз приїхав.
— Я ніраз не дивуюся, що ти так поспішився. Знаю, що козаки люблять свободу над усе в світі та що тобі спішно в Україну. Та я тому власне, що вертаєш, хочу з тобою дещо поговорити. Випускаючи тебе, мав я на думці не тільки інтерес Базілевса, але й свій власний. Ти чоловік не простий — думаю, що підеш між козацтвом високо. Хочу це використати для Туреччини. Ми вже не раз про те говорили, що між козацтвом і Туреччиною не було б ворожнечі, коли б не теє, та не онеє. Козаків і їхню віру угнітають окраїні пани, й народ козацький рад би висвободити себе з панської кормиги. Отож, мій друже, приготовляй* козацтво на те, що колись може воно числити на поміч високої Порти. А коли б ці дві сили разом полу-чилися...
— Як я тільки придивився турецьким відносинам, це стало моєю задушевною мрією. За віщо ж ми, козаки, маємо з турками битися? За те, що якомусь панові захотілося заграбити Молдавію чи Волошу? Яка нам з цього користь, що ми за свою пролиту кров дістанемо? Торбину ласки й пустих обіцянок...
— Бачу, що ти мене зрозумів. А тепер поклич своїх підручних і скажи їм, що і як вони мають робити з весною.
Прийшли всі українські невольники, що працювали в паші на хуторі. Богдан став говорити.
— Мої любі земляки! Звіщаю вам, що я оставляю вас і вертаюся в Україну. Моє місце, за згодою його милості, вашого пана Селіма-паші, займе Никифор Дутко. Будете його слухати так, як мене слухали, ілра-цювати щиро для вашого доброго пана. Ви ж знаєте, що вам, невольникам, ніде так добре не може бути, як тут.
— Правда, батьку. Та чого ж ти нас, сиріток, самих лишаєш? — Вони стали хлипати й втирати сльози.
— А скажіть по правді, хто з вас остав би тут, коли б міг піти на волю? Ти, Никифоре, посписуй мені всіх, хто з якої сторони України, та що маю переказати його рідні. Може, за кого пришлють окуп...
Паша пильно приглядався цій сцені та прислухувався, як вони говорили. Богдан глянув на пашу й не на жарти налякався. Обличчя в паші змінилося. Дивився остовпілими очима кудись далеко, наче б душа з нього вийшла. Сидів без пам'яті, мов неживий. В кімнаті стало тихо, мов при вмерлому. Бо й невольники налякалися: не дай, Господи, смерті паші, то їх чіпатимуть за вбивство високого достойника. Богданові пригадалося те, про що він балакав із Сімонідесом: коли б паші не стало — прощайся з волею, а тут, може, й доведеться на колі згинути. Нарешті паша наче із сну прокинувся. Дав знак, щоб усі вийшли, і каже:
— Чи я спав тепер? — питає Богдана.— Мабуть, спав, бо дивний сон мені приснився... Слухай: як я прислухувався до вашої української мови, мені здавалося, що вона не є мені чужа і я її давно, дуже давно, вже десь чув. Під її звуки я став засипляти так солодко, як при найгарнішій музиці. І нараз я побачив якесь село. Це не було турецьке село, таких сіл в нас немає... Широка вулиця, біленькі чепурні хатки всі в зелені, побіч огородчики з квітами й городовиною, а найбільш соняшників, що звертали свої голови до сонця. На плоті посудини, застромлені на коли горі дном. Нараз наскочили на це село якісь вершники, в овечих кожухах горі вовною, наче б наші татари. Згодом почулося в селі голосіння, крики, вигук... кинувся огонь. Я дуже налякався і... прокинувся. Що воно може значити?
— Дозвольте, ваша милосте, що стану для вас Иосифом єгипетським. Вашій милості приснилося те, що справді є і Іцо було давніше. Приснилося українське село літом. Правда, що хати були вкриті соломою та очеретом? На вулицях бавилися діти, а на порогах хат сиділи старі бабусі з немовлятами на руках...
— Відки ж ти це все знаєш? Невже ж і тобі таке приснилося?
— Ні, я це бачив на яві. Таке українське село стоїть мені завжди перед очима... А ці вершники, це були справді татари. Вони якраз наскочили на те село...
— Перестань! — крикнув паша.
Другої днини, перед виїздом прийшов Богдан до паші.
— Знаєш,— каже Селім,— цеї ночі я довго не міг заснути, заєдно ввижалося мені неімовірне. А коли я над ранком заснув, я знову побачив себе в тому селі. Те, що було вчора, тягнулося далі. Я бачив себе в садку, як на село набігли татари. Моя мати бігла мене рятувати; татарин зловив мене, виніс на руках із саду та поніс у гурт таких хлопців, як і я. Я прокинувся з цього жахливого сну, облитий гарячим потом...
— Тепер мені вся справа ясна,— каже Богдан.— Вас забрали тоді татари справді в ясир, а ви нагадали собі те все, як почули >країнську мову.
— Так, це правда. Я є султанська дитина. Так називають тут цих, що змалку виховалися в турецьких хлоп'ячих приютах. То, звичайно, захоплені татарами християнські діти. З них творяться відділи яничарів, цей квіт турецького війська. З таких-то і я походжу. Тепер уже розумію, чому я відчував усе до українських бранців з України якусь невияснену симпатію.
— Відзивалася українська приспана душа,— пояснював Богдан.
— Тепер мені вже ніколи не буде спокою на світі. І тут оставати важко, й до свого рідного гнізда вертати пізно...