Перед Адамом

Страница 7 из 31

Джек Лондон

Звичайно на падінні мої сни уривалися. Нервовий струс бував досить міцний, щоб перекинути мене за тисячу сторіч, і я прокидався в своєму ліжечку, тремтячи, весь упрілий, і чув, як кує у вітальні дзигар із зозулею. Але цей сон я снив багато разів і ніколи не прокидався. Щоразу, вищачи, ламаючи кущі, летів я аж донизу й гепався об землю.

Забившись, подряпавшись, я лежав нерухомо і скиглив. Крізь кущі над собою я бачив Джерготуна. З радощів він завивав якусь диявольську пісню, все розгойдуючи в такт їй гілляку. Я зразу притих, бо ж не був більш у своєму надійному кублі на дереві й знав, як небезпечно принаджувати голосним плачем усіляких хижаків.

Пам'ятаю, що, виплакавшись тихенько, я ще хвильку бавився грою світла на мокрих від сліз віях, то заплющуючи, то ледь розплющуючи очі. Тоді почав обмацувати себе й виявив, що покалічивсь я, падаючи, не дуже. Подекуди обдер шкуру й вискуб шерсть. Із плеча стирчав гострий цурпалок, що встромився туди мало не на цаль, і дуже боліло праве стегно: я вдаривсь об землю саме ним. Але кінець кінцем то все були дрібниці. Кісток я не поламав, а тіло в первісної людини гоїлося швидко. Однак забивсь я таки добряче і цілий тиждень потім шкандибав через оте надвереджене стегно.

Далі, в кущах лежачи, мене опанувало почуття, що тепер я сам-самотній і не маю де притулитись. Я поклав собі ніколи не вертатись до матері та Джерготуна. Піду ген-ген цим страшним лісом, знайду собі дерево до вподоби й улаштуюся на ньому. За їжу я не турбувався. Я знав, як її добувати. Уже мало не цілий рік мати не годувала мене, а тільки обороняла й на розум навчала. Поволі, тихесенько виповз я з кущів. Озирнувшись, побачив Джерготуна. Він усе завивав і трусив гілляку. Не скажу, щоб то було дуже приємне видовище.

Я добре знав, як треба берегтись, і за тієї першої в моєму житті мандрівки був вельми обережний. Куди податись, про те я не дбав. На думці було тільки одне: втекти так далеко, щоб Джерготун не добувся до мене. Я вилізав на дерева й по кілька годин рухався горою, перестрибуючи з одного на друге й не спускаючись на землю. Але я не йшов увесь час у якому-небудь певному напрямі і взагалі йшов не весь час. Послідовності в моїй натурі, як і в натурі всього нашого Плем'я, не було. До того ж я був іще зовсім дитина й не раз спинявся та бавився дорогою.

Пригоди свої в перші дні після втечі я пам'ятаю дуже невиразно. Моє друге "я" багато чого позабувало, зокрема про ті дні. І я не можу уривками своїх снів замостити прогалини в згадках між моєю втечею і тим днем, коли я дістався до печер.

Пригадую, що кілька разів виходив я по деревах на галявини, злазив додолу й, весь тремтячи, біг щодуху. Пригадую, що були дощові дні й дні сонячні, отож я, напевне, блукав самотній довгенько. Найчастіше мені снилось, як я мерзну під дощем, як терплю голод та як його вгамовую. Дуже виразний був сон про те, як я ловив дрібних ящірок на кам'янистому лисому пагорку. Звісно, вони пороснули від мене на всі боки й поховалися під камінням. Проте декількох я таки зловив, перекидаючи каміняччя. З пагорка мене прогнали гадюки, що на пласкому камінні грілися проти сонця. Вони не нападали на мене, але вроджений страх перед ними був такий сильний, що я чкурнув звідти як опечений, немовби вони гналися за мною.

Пам'ятаю, що я гриз гірку деревну кору й зелені горіхи з іще м'якою шкаралупою і молочним зерням. Також дуже виразно пригадую, як мені болів живіт, але від чого — чи від зелених горіхів, чи від ящірок, — не можу сказати. Одне тільки знаю: мені дуже пощастило, що дикі звірі не зжерли мене, поки я кілька годин корчився з різачки на землі.

РОЗДІЛ V

Нова картина раптом стала мені перед очі, коли я вийшов з лісу. Я опинився край величенького чистого простору. По один бік його здіймалось високе урвище, а по другий бік текла річка. Глинястий берег круто збігав до води, але подекуди, по яругах, видно було стежки. Сюди приходило пити воду Плем'я, що жило в печерах.

Отак я випадково натрапив на головний осідок Плем'я. Це було, умовно кажучи, їхнє селище. Моя мати з Джерготуном та мною і ще кілька поодиноких родин жили, сказати б, на висілках. Ми так само належали до цього Плем'я, тільки мешкали віддалік. Не так щоб дуже далеко: я добирався до печер добрий тиждень, та коли б ішов навпростець, то дійшов би за годину.

Як я вже казав, вийшовши з лісу, побачив я перед собою чистий простір, печери в урвищі і стежки, що збігали до води. А на луговині перед урвищем побачив багатьох своїх одноплемінців. Цілий тиждень блукав я лісом, — самотнє маленьке хлоп'я. За той час я не натрапляв нікого зі своєї породи й жив у постійному страхові й самотності. Тепер, побачивши подібних до себе, я не стямився з радощів і прожогом кинувся до них.

І тоді сталася дивна річ. Хтось мене вгледів, і пролунав крик застороги. У сліпому жахові всі закричали й сипнули навтьоки. Перестрибували каміння, дерлися на урвище, залазили до печер, і за хвильку поховалися геть усі. Тільки одне маля жалісно квилило під кручею: в тій паніці за нього забуто. Та враз, зачувши те квиління, вискочила його мати. Мале кинулося до неї, міцно вчепилося за шерсть, і обоє вони щезли в печері.

Я лишився сам. Гамірна галявина спустіла враз. Безпорадний і самотній, я сів і заплакав. Я нічого не розумів. Чому вони повтікали від мене? Згодом, познайомившися зі звичками Плем'я, я дізнався, в чому справа. Коли я раптом вихопився з лісу, вони подумали, що за мною женеться якийсь хижий звір. Кинувшись до них стрімголов, я сполохав їх.

Сидячи і стежачи за печерами, я завважив, що й за мною стежать. Незабаром повистромлялися цікаві голови. Ще трохи згодом вони почали перегукуватися. Серед поспіху та метушні не всі потрапили до своїх печер. Деякі дітлахи поховалися до чужих. Матері не кликали дітей на ймення, бо до імен тоді ще не додумалися. Вони сердито й тривожно покрикували, і ті покрики зразу впізнавали їхні діти. Колись так само кликала мене моя мати. Я б упізнав її голос з-поміж тисячі, як і вона мій.

Перегукування тяглося довгенько. Всі були занадто обачні й ще не важилися вилізти з печер і спуститися додолу. Нарешті один зважився. Йому судилося відіграти в моєму житті таку саму велику роль, яку він відігравав і в житті всього Плем'я. На сторінках мого оповідання він виступає під ім'ям Червоноока. Я назвав його так через те, що він мав завше запалені очі й червоні повіки й тому видавався страшенно лютий. Сама душа його була червона, кривава.