— Справді дивно, — погодилася тітка Лаура.
— Дивно? — перепитала Пеппі. — А що ж тут дивного?
— Що вони були такі схожі, — мовила тітка Лаура. — Хіба не дивно?
— Анітрохи не дивно. Адже вони були близнюки. Обидва. Навіть від самого народження. — Пеппі докірливо глянула на тітку Лауру. — Я не розумію тебе, люба тітонько Лауро. Чого тут дивуватися й чого сперечатись через те, що двоє нещасних близнюків випадково були трохи схожі один на одного? Хіба вони винні? Будь певна, люба тітонько, що ніхто сам не захотів би бути схожим на Агатона. Тим паче Теодор, якщо вже на це пішлося.
— То навіщо ж тоді ти обіцяла розповісти про дивну пригоду? Якщо кажеш, що вона не дивна? — запитала тітка Лаура.
— Якщо мені не затулятимуть весь час рота, — мовила Пеппі, — то ви почуєте ще й про дивну пригоду. То от, ви навіть не уявляєте собі, як химерно ходили Агатон і Теодор: великими пальцями до середини. І на кожному кроці правий зачіпав за лівий. Може, скажете, що це не дивно?
Пеппі взяла ще один сухарик. Тітка Лаура підвелася.
— Тітонько Лауро, ви ж хотіли розповісти про те, що вчора у вас була дивна пригода, — нагадала пані Сетергрен.
— Мабуть, я почекаю іншої нагоди, — відповіла тітка Лаура. — Я подумала, і тепер та моя пригода здається мені не такою дивною.
Вона попрощалася з Томмі й Аннікою. Тоді погладила Пеппі по рудій голові й мовила:
— До побачення, люба дитино. Ти правду казала, я видужаю. І вже відчуваю, що стала не така нервова.
— О, яка я рада! — втішилася Пеппі й обняла тітку Лауру. — А знаєш, тато був задоволений, що прийняв Теодора в Гонконзі. Казав, що тепер вдвічі дужче може лякати коней.
ПЕППІ ЗНАХОДИТЬ БРУМА
Одного ранку Томмі й Анніка, як завжди, примчали до Пеппі на кухню й гукнули з порога:
— Доброго ранку!
Але відповіді не одержали. Пеппі сиділа посеред кухонного столу, тримаючи на колінах мавпочку, й щасливо всміхалася.
— Доброго ранку! — ще раз привіталися Томмі й Анніка.
— Ви тільки подумайте, — замріяно мовила Пеппі, — ви тільки подумайте, що це вигадала я. Саме я, а не хтось інший!
— Що ти вигадала? — в один голос запитали Томмі й Анніка. Вони нітрохи не здивувалися, що Пеппі щось вигадала, бо вона завжди щось вигадувала, але хотіли якнайшвидше довідатися, що саме. — Що ти вигадала, Пеппі?
— Нове слово, — відповіла Пеппі й глянула на своїх друзів так, ніби вперше їх побачила. — Нове-новісіньке слово.
— Яке слово? — спитав Томмі.
— Чудове слово, — відповіла Пеппі. — Одне з найкращих, які мені доводилося чути.
— То скажи ж його й нам, — попросила Анніка.
— Брум, — переможно мовила Пеппі.
— Брум? — перепитав Томмі. — А що ж воно означає?
— Аби ж я знала! — відповіла Пеппі. — Відомо тільки, що це не пилосос.
Томмі й Анніка розгублено замовкли. Нарешті Анніка сказала:
— Коли ти не знаєш, що воно означає, то з нього немає ніякої користі.
— Не знаю, і це мене найдужче дратує, — відповіла Пеппі.
— Скажи, а ти не знаєш, хто придумує, яке слово що означає? — спитав Томмі.
— Мабуть, гурт старих професорів, — мовила Пеппі. — І можу сказати вам, що вони великі диваки! Напридумували повно всіляких слів, про які ніхто не знає, звідки вони взялися: "діжка", "чіп", "мотузка" тощо. А от "брум", таке чудове слово, вони поминули. Яке щастя, що я на нього напала! І я зроблю все, аби тільки довідатися, що воно означає.
Пеппі трохи помовчала й додала:
— Брум! Я думаю, чи це часом не верхівка пофарбованого в блакитний колір флагштока?
— Але ж немає флагштоків, пофарбованих у блакитний колір, — заперечила Анніка.
— Ні, немає, ти правду кажеш. Ну, то я вже не знаю. Може, це той звук, який чути, коли босоніж ступиш у намул і він попаде між пальці? Спробуймо, як воно звучатиме: "Анніка почалапала по болоті, і зразу ж почулося "брум", "брум".
Пеппі похитала головою.
— Ні, не виходить. Треба було б сказати: "І зразу ж почулося: "чвак", "чвак".
Вона почухала потилицю.
— Це слово здається мені дедалі загадковішим. Але хоч би там як, а я неодмінно дізнаюся, що таке брум. Може, його купують у крамниці? Ходімо спитаємо.
Томмі й Анніка не заперечували. Пеппі зайшла до вітальні й дістала свою торбу з золотими монетами.
— Брум, — проказала вона. — Звучить як щось дороге. Краще взяти з собою більше грошей.
І вона набрала повну жменю монет. Пан Нільсон, як звичайно, стрибнув їй на плече. Потім Пеппі взяла на руки коня.
— Поїдемо верхи, щоб не спізнитися, — пояснила вона Томмі й Анніці. — Бо поки ми прийдемо, то, може, не залишиться жодного брума. Я не здивуюся, як бургомістр вихопить у нас з-під носа останній його шматок.
Коли Пеппі, Томмі й Анніка верхи на коневі мчали вулицями, підкови так лунко цокали по бруківці, що всі діти в містечку чули той цокіт і радісно вибігали надвір, бо вони дуже любили Пеппі.
— Пеппі, куди ти їдеш? — гукали діти.
— Купувати брум! — відповідала Пеппі, ледь притримуючи коня.
Діти спинялися й спантеличено кліпали очима.
— Це щось смачне? — спитав один хлопчик.
— Ще б пак! — мовила Пеппі й облизалася. — Як мед. Принаймні смачно звучить.
Нарешті вона скочила з коня перед кондитерською і допомогла злізти Томмі й Анніці. Вони всі троє зайшли всередину.
— Дайте мені, будь ласка, пакуночок брума, — мовила Пеппі. — Але свіжого.
— Брума? — вражено перепитала вродлива продавщиця за прилавком. — Ні, мабуть, його в нас немає.
— Мусить бути, — сказала Пеппі. — Він в у всіх пристойних кондитерських.
— Так, але в нас він сьогодні скінчився, — мовила продавщиця.
Вона ніколи не чула про брум, та не хотіла визнати, що їхня кондитерська не така пристойна, як інші.
— О, то вчора він у вас був! — зраділа Пеппі. — Будьте ласкаві, скажіть мені, який він! Я зроду не бачила брума. Він що, з червоними смужками?
Продавщиця дуже мило почервоніла й призналася:
— Ох, і я не знаю, що таке брум! Так чи так, а в нас його нема.
Цепні вийшла з кондитерської дуже розчарована.
— Будемо шукати далі, — заявила вона. — Без брума я додому не вернуся.
Поряд стояла крамниця залізних виробів. Продавець чемно вклонився дітям і запитав, що вони бажають.
— Дайте мені, будь ласка, брума, — попросила Пеппі. — Але найкращого гатунку, такого, що ним можна вбити лева.