— Ну, як знаєш, — сказала Пеппі. — Але пам'ятай, що ти сам почав.
І Пеппі спритно стулила тигрові пащу, лагідно взяла його на руки й понесла до клітки, мугикаючи пісеньку:
— Цить, кицунечко, не плач, я спечу тобі калач!
Люди вдруге відітхнули з полегкістю, дівчинка, що була причаїлася в кутку, побігла до своєї мами і сказала, що більше ніколи не піде до звіринця.
Тигр геть подер Пеппі сукню. Вона глянула на себе й спитала:
— Може, в когось є ножиці?
В Паули знайшлися ножиці, вона давно вже пересердилась на Пеппі.
— Ти дуже відважна дівчинка, — сказала вона. — Ось ножиці.
Пеппі, не роздумуючи, підрізала спереду сукню вище колін і задоволене сказала:
— Ну от, я тепер ще елегантніша: маю викот і вгорі, і внизу.
Вона пройшлася так граційно, що на кожному кроці чіплялася коліном за коліно.
— Чудова! Просто незрівнянна! — проказувала вона.
Здавалося, що після всіх цих подій на ярмарку запанує спокій. Та хіба на ярмарку може бути спокій? Виявилося, що й цього разу люди зарані відітхнули з полегкістю.
В містечку жив один бешкетник, неймовірно дужий. Усі діти його боялися. І не тільки діти, а й дорослі. Навіть поліцай намагався обминути Лабана, коли той ставав на стежку війни. Щоправда, Лабан бешкетував не завжди, а тільки тоді, як випивав багато пива. І сьогодні теж, з нагоди ярмарку, він добре впився. А тепер з'явивсь на Головній вулиці, горлаючи й вимахуючи ручиськами.
— Геть з дороги, Лабан іде! — кричав він. Люди злякано тулилися до стін будинків, а багато дітей навіть плакало зі страху. Поліцая .ніде не було видно. Так Лабан дійшов до краю містечка. Він мав грізний вигляд: довгий чорний чуб звисав на очі, ніс був червоний, а з рота стирчав жовтий зуб. Люди сходили йому з дороги, бо він їм здавався гіршим за тигра.
Біля однієї ятки старий, сухорлявий дідусь якраз продавав ковбаски. Лабан підступив до нього, гримнув кулаком по столику й заревів:
— Давай ковбаску! І мерщій, чуєш?
Дідусь поставив перед ним тарілочку й послужливо сказав:
— З вас двадцять п'ять ере.
— Що? Ти з мене хочеш грошей? Мало, що я тебе оце вшанував своєю присутністю? Давай ще одну ковбаску!
Дідусь заявив, що він спершу хоче отримати гроші за ту, яку Лабан уже взяв. Бешкетник схопив його за вухо й потрусив, як грушу:
— Ану, подавай ще другу ковбаску! Швидше!
Хирлявий дідусь мусив скоритися.
Але люди поблизу обурено загомоніли. А один чоловік навіть зважився сказати:
— Посоромився б ти так знущатися з старого!
Лабан обернувся й пошукав сміливця налитими кров'ю очима.
— Хто там патякає?
Люди злякалися й вирішили відійти звідти якнайдалі.
— Стривайте! — заревів Лабан. — Кожному, хто рушить з місця, я розтрощу голову! Дивіться, зараз я покажу вам невеличку виставу.
Він схопив повні жмені ковбасок і почав жонглювати ними: підкидав по кілька вгору, тоді ловив ротом, руками, але більшість упускав на землю. Бідолашний дідусь, що продавав ковбаски, мало не плакав. Раптом від юрби відділилася маленька постать.
Це Пеппі стала перед Лабаном.
— Чий це такий нечемний хлопчик? — ласкаво спитала вона. — Що скаже твоя мама, коли побачить, як ти розкидав свій сніданок?
Лабан страхітливо заревів:
— Я ж наказав, щоб ніхто не рушав з місця!
— Ти завжди так верещиш, що чути аж за кордоном? — ще ласкавіше спитала Пеппі.
Лабан підняв кулака й крикнув:
— Цить, а то від тебе місця мокрого не залишиться!
Пеппі взяла руки в боки й зацікавлено приглянулась до Лабана.
— То що ти робив з ковбасками? Отак підкидав?
Вона схопила бешкетника, підкинула його в повітря й заходилася жонглювати ним так, як він ковбасками. Люди навколо загукали з радощів, а дідусь засміявся і навіть заплескав у долоні.
Коли Пеппі набридло підкидати бешкетника, вона впустила його на землю. Той відразу принишк і тільки спантеличено лупав очима.
— Думаю, що тепер ти підеш додому, — сказала Пеппі.
Лабан теж так думав.
— Але спершу треба заплатити за ковбаски.
Лабан підвівся, заплатив за вісімнадцять зіпсованих ковбасок і слухняно пішов геть. Відтоді він більше ніколи не бешкетував у містечку.
— Хай живе Пеппі! — загукали люди.
— Слава Пеппі! — крикнули Томмі й Анніка.
— Нам не треба й поліції, поки в нас є Пеппі, — озвався хтось із юрби.
— Так, вона вміє приборкати і тигра, і бешкетника, — підхопили інші.
— Ні, поліції треба, — сказала Пеппі, — бо хто стежитиме, щоб на вулицях не кидали будь-де машин?
— О, Пеппі, яка ти була мила! — мовила Анніка, коли вони поверталися додому.
— Так, чудова, — погодилася Пеппі і пучками підняла сукню, що не сягала їй навіть до колін. — Просто незрівнянна!
ПЕППІ ЗАЗНАЄ КОРАБЕЛЬНОЇ АВАРІЇ
Щодня зразу ж після школи Томмі й Анніка мчали до Пеппі. Навіть уроків вони Не хотіли вчити вдома, а брали з собою книжки й зошити.
— Дуже добре, — мовила якось Пеппі. — Може, трохи вашої науки пристане й до мене. Вона мені не дуже потрібна, але, мабуть, не можна стати справжньою дамою, якщо не знаєш, скільки готтентотів живе в Австралії.
Томмі й Анніка прилаштувалися біля столу на кухні вчити географію, а Пеппі сіла просто на стіл, підібгавшії під себе ноги.
— Хоч уявіть собі таке, — додала вона, задумливо длубаючись у носі. — Я вивчу, скільки тих готтентотів живе в Австралії, і раптом один застудиться та й помре. Виходить, я дарма вчила і не зможу стати справжньою дамою?
Вона знов задумалася.
— Хтось повинен наказати готтентотам, щоб вони не застуджувалися, а то в підручнику буде помилка.
Коли Томмі й Анніка кінчали вчити уроки, починалися розваги. Якщо надворі було тепло, діти йшли в садок, або їздили верхи, або вилазили на дах пральні й пили там каву, або ховалися в глибокому дуплі дуба. Пеппі казала, що то чарівний дуб, бо в ньому росте лимонад. І справді, щоразу, коли діти залазили в дупло, там чекало на них три пляшки лимонаду. Томмі й Анніка не могли збагнути, куди потім діваються порожні пляшки, але Пеппі запевнила їх, що пляшки в'януть, тільки-но хтось вип'є з них лимонад. Так, Томмі й Анніка теж вважали, що цей дуб чарівний. На ньому часом виростали й плитки шоколаду. Але тільки четвергами, пояснила Пеппі, і Томмі з Аннікою не забували щочетверга зривати ласощі. Пеппі сказала, що коли вони добре поливатимуть дуба, на ньому почнуть рости і французькі булочки, і навіть телячі котлети.