— У пошуках загубленого сліду лісовики розбрелися по лісу. Вчорашні втікачі поступово поверталися і прилучалися до них.
Нарешті ухвалили так: частина загону піде до верхів'їв річки, а друга спуститься вниз за водою, щоб перейти річку вбрід. Ун прилучився до останніх.
Вони йшли без перепочинку майже цілий день і надвечір перебрели через річку. Зненацька Вао спинилася й радісно скрикнула: слід знайшовся! На глею ясно виднілися відбитки ніг. Серед запахів ворогів добре розрізнявся дух сина Землі.
У серці уламрові спалахнула бурхлива радість, але одразу змінилася побоюванням і невпевненістю. Слід був давній. Людожери пройшли тут ще вранці, і наздогнати їх раніше завтрашнього дня було годі. А найголовніше — Ун мусив минутися навздогін сам. Лісовики не могли встигнути за ним. Ходаки з них були нікудишні.
Ун перевірив свою зброю: три дротики, підібрані на бойовищі, два ратища, сокира і довбешка. Не забув він і кремені для добування вогню. Якусь хвилину він постояв нерухомо, з розтривоженим серцем, охоплений ніжністю до цих слабких, погано озброєних людей з їхнім белькотом і вбогими жестами. Вони полювали вкупі з ним, грілися біля його багаття, а деякі не спасували перед людожерами.
— Ра, Вао і всі лісовики — У нові приятелі! — лагідно озвався уламр. — Але вогневики вирвалися далеко вперед. Лише Ун може наздогнати їх!
Вао, зрозумівши його наміри, перетлумачила все одноплемінникам. Лісовики зажурилися.
Коли Ун піднімався косогором, Вао заплакала, а Ра заскиглив, наче поранений дхоль. Вони провели сина Тура до самого гребеня укосу, звідки знову починалося плато. Ун побіг щодуху. Лісовики заголосили услід, і молодий воїн, обернувшись, спробував утішити їх:
— Син Тура скоро повернеться до лісовиків!
І він стрімко помчав далі. Іноді слід ставав майже непомітним, потім знову з'являвся. В місцях, де вогневики ставали табором і де земля добре зберігала їхній дух, Ун завжди знаходив пучки зілля. Зурл мабуть, довго м'яв його пальцями, а потім кидав додолу. Який же все-таки хитрий його товариш! Уна лише дивувало, чому вогневики залишили живого свого бранця, не такого швидкого, як вони, він же для них тягар, та й годі!
Ун не робив привалу аж до вечора, він зупинявся лише двічі на кілька хвилин. Навіть з приходом смерку він уперто йшов по сліду, вже в світлі місяця й зірок. Але коли він, стомившись, приліг нарешті перепочити серед скель, то все ще відставав од утікачів.
На світанні Ун обійшов озерце і знов заглибився в пущу. Не раз він губив слід, але завжди віднаходив. Та ось по обіді, коли Ун збирався перепочити, він аж скинувся: слід став зовсім чіткий. Кількість вогневиків подвоїлася. Мабуть, до тих, хто захопив у полон Зура, прилучився невеличкий мисливський загін. Ун міг навіть визначити шлях, по якому прийшли прибульці. Тепер йому доведеться битися з шістьма ворогами. До того ж він наближався до земель, де жило плем'я людожерів.
Для бою сили були надто нерівними. Будь-хто на місці уламра, окрім хіба що Нао й Уна, зрікся б і думки про переслідування. Але щось сильніше за інстинкт самозбереження гнало Уна вперед. Він покладався на свої ноги, прудкі, як у кулана. Зроду куцоногим вогневикам не наздогнати його!
Час летів швидко. Другий день гонитви наближався до кінця, коли Ун, дарма що вогневиків було багато, загубив слід на переправі. Хоч річка була глибока, уламр легко перебрався через неї, але слідів на другому березі не було.
Ун довго й марно шукав загублений слід. Вечір давно настав, а уламрові ніяк не щастило почути бодай слабкий дух вогневиків. Втомлений, сумний і розчарований, він вирішив стати на привал і розкласти багаття.
Після короткого відпочинку він знову рушив у путь. Ун ішов по відкритій місцині. Широкі галявини змінювалися гайками. Раптом у ніс синові Тура війнули запахи, посилені сприятливим вітерцем. Це були, безперечно, запахи вогневиків, але Унові чомусь здавалося, ніби він відчуває якусь різницю. І жоден з цих запахів не свідчив про Зурову присутність.
Ун обережно прокрався серед кущів і бамбуків, переповз галявину і раптом опинився поряд з тими, кого вистежував. Звук людського голосу змусив його здригнутися. Перед ним з'явилися дві рівні постаті. Вітер віяв з другого боку, й Ун не викрив своєчасно їхньої близькості.
Його помітили. Отже, доведеться битися. Місяць уже піднявся і добре освітлював обидві фігури. Ун здивувався, побачивши, що це не чоловіки, а жінки. Низенькі, куцоногі, широковиді, як вогневики, вони були озброєні важкими й довгими рогатинами.
Звичайно жінки племені уламрів не носили зброї. І хоч Ун зустрів серед лісовиків кількох жінок, силою і відвагою рівних чоловікам, він усе ж був вражений, побачивши наставлені ратища незнайомок. Сам він ніякої ворожнечі до них не відчував.
— Ун прийшов не на те, щоб убивати жінок, — озвався він миролюбно.
Жінки прислухалися до незнайомого, голосу, суворі обличчя помалу лагідніли. Щоб остаточно заспокоїти їх, син Тура засміявся. Потім, тягнучи по землі кия, повільно підступив до незнайомок. Одна жінка позадкувала, потім сахнулася вбік. Обидві кинулися навтікача, чи то злякавшись, чи то бажаючи попередити своїх. Одначе їхні короткі ноги не могли змагатися з довгими уламровими ногами. Ун легко наздогнав обох жінок, потім випередив їх. Тоді, ставши пліч-о-пліч, з рогатинами напереваги, вони почали чекати.
Ун недбало помахав довбнею.
— Кий легко переламає ратища! — пробурмотів він.
Зненацька одна жінка кинула в нього спис, очевидно, більше з переляку, ніж з агресивною метою. Ун легко відбив його, відламавши вістря, і, не відповідаючи на удар, сказав:
— Чому ви нападаєте на сина Тура?
Побачивши, який великодушний уламр, жінки здивовано витріщилися на нього. В їхніх душах поволі народжувалася довіра. Перша опустила рогатину й примирливо махнула рукою, друга ревно наслідувала її.
Жінки рушили далі. Сан Тура подався слідом, покладаючись у разі небезпеки на свою силу й прудкість. Пройшовши проти вітру близько чотирьох тисяч ліктів, вони дісталися до галявини, порослої папороттю. Тут, при місячному світлі, уламр побачив інших жінок. При появі Уна жінки попідхоплювалися на ноги, вимахуючи руками й вигукуючи. Унові супутниці відповіли різкими, уривчастими вигуками.