Він сподівався, що вороги, побачивши його самого так близько, викриють нарешті себе.
На мить запахи посилилися, але тут же почали слабнути й даленіти. Ун, пробігши ще. півтораста ліктів, зупинився і випростався на весь свій величезний зріст. Тепер він з пращі міг метнути дротик аж до узлісся.
Зненацька з тилу почулися розпачливі крики. Зліва з-за куща вигулькнуло троє душ і кинулося напереріз, очевидно, щоб перейняти Уна. Побачивши це, син Тура зневажливо зареготав і поволі повернув назад. На ходу він вклав дротик у пращу. Та в цю хвилину праворуч вродилося ще троє вогневиків. Людей-лемурів опосів жах. Половина загону дременула світ за очі. Одначе Ра, кремез, чорноокий хлопець та ще один старий залишилися на місці. Вао навіть поривалася зупинити жінку, що тікала до лісу.
Дві громадки ворогів намагалися з'єднатися, щоб відрізати уламра від загону. Ун підніс руку, дротик просвистів у повітрі і вп'явся в плече одному напасникові. Ту ж мить Зур, потрясаючи над головою рогатиною, кинувся вперед. Ра за ним.
Вражені тим, що уламр завдав удару з такої відстані, здивовані, що Зур повів в атаку лісовиків, і побоюючись нової каверзи, вогневики відступили до лісу.
Ті, хто нападав праворуч, захопили в полон Вао.
____________
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Розділ перший
ПОГОНЯ
Перепочинок був короткий. Ра стогнав з горя й люті. Ун переживав полон Вао як власну поразку. Навіть Зур забув свою звичну обачність, Усі вп'ятьох кинулися вони наздогін.
Вітер стишився. Ворожий дух на якийсь час перестав відчуватися. Коли ж його знову почули, вогневики встигли вже втекти далеко. Сліди вели крізь чагарі або через багнища, де можна було просуватися на превелику силу.
Уламр-велет був охоплений страшним гнівом. Цей безстрашний воїн ішов попереду, решта ледве встигала за ним. Зур і Ра намагалися не відставати від сина Тура. Кремез виказував завзяття і витривалість.
Розрізнені запахи знову злилися ніби в один згусток. Слід, попетлявши лісовими хащами, зрештою привів переслідувачів до річки. Скоро він роздвоївся, і син Тура зупинився в нерішучості, не знаючи, який шлях обрати. Зрештою він рушив туди, де в запахах викрадачів відчувався дух Вао. Дерева розімкнулися, поступившись місцем широкій галявині, порослій сухою травою. Нараз у сухостої шугнув стовп полум'я і помчав через галявину. Унові довелося вернутися назад до Зура. Хтось пронизливо скрикнув. Але вогонь після кількох спалахів погас. Уж рушив з товаришами на південь. Слід був втрачений.
Незабаром ліс закінчився. Попереду стелилася понура рівнина, на сході на відстані двох тисяч ліктів виднівся вогонь багаття. На камені біля вогню сидів чоловік, очевидно вартовий. Коли лісовики вибігли з пущі, вартовий схопився на ноги. Тієї ж миті біля багаття з'явилися вогневики, тягнучи за собою Вас їх було шестеро. Один ледве плентав ззаду, тримаючись рукою за плече.
Ун щодуху рвонув уперед. Але, пробігши півтори тисячі ліктів, став як укопаний. З грудей його вирвався крик досади. Перед ним було провалля — глибокий яр, виточений у землі, на дні його клекотіла вода. Унову появу вогневики зустріли реготом і тюканням.
Відстань, що відокремлювала уламра від ворожого табору, була вчетверо більша, ніж міг пролетіти дротик. Роздосадуваний син Тура нерухомо застиг на краю провалля. На ворожі крики він міг відповісти тільки погрозою.
Вогневики з'юрмилися круг багаття, певні своєї переваги, сповнені погорди до Унових спільників. Лісовики були для них небезпечними не більше, ніж шакали. Зур видавався миршавим з його вузьким тулубом і куцими руками. Побоювання у них викликав лише гігант уламр. Але хіба вони, досі непереможні, не мали просто ведмежої сили? Нижчий за Уна, вождь людожерів був такий самий плечистий, з довгими руками, здатними задавити леопарда. Лиховісно вищирившись, він повернув до уламра своє широке обличчя з низьким чолом і міцними щелепами.
Довкола багаття були розкидані величезні валуни — до вогневиків не підступитися. Всі переваги, окрім зброї, були на їхньому боці. Ун добре розумів це, а обачний Зур і поготів. Але обидва були збурені вкрай. Ва уже встиг прихилитися серцем до Вао. Та й уламр не міг примиритися з думкою про свою поразку. Вони все ще стояли й гадали, що діяти. Споночіло. В чорній хмарі, вирослій на заході, вже потопав повний місяць. Вітер, посилюючись, налітав поривами.
Зненацька син Тура наважився. Він побіг уздовж провалля і знову вступив до лісу. Через дві тисячі ліктів яр звузився, а потік зник.
— Я піду сам один, — сказав Ун товаришам. — Ідіть за мною назирці, поки не побачите багаття. Вогневики мене не схоплять. Вони не дуже добрі бігуни!
Опинившись знову на рівнині, Ун переконався, що вогневики не рушили з місця. Троє з них, сховавшись серед валунів, пильнували за околицею. Решта повмощувалися біля багаття. Всі були озброєні сокирами, рогатинами та камінням для кидання.
Побачивши Уна, вогневики завили, наче дхолі. Вождь, потрясаючи над головою рогатиною, подав гасло до атаки,
Уламр притишив ходу. Він добре знав, що про напад йому годі й думати.
— Відпустіть Вао, — гукнув він, — і можете вільно йти на місце ваших ловів!
Унових слів вогневики, звісно, не второпали, але його жести, однакові в усіх первісних людей, явно означала що син Тура вимагає повернути бранку.
У відповідь почувся брутальний регіт. Вождь схопив Вао за патли і, прибивши ударом кулака, кинув на землю. Потім, показуючи на нерухоме тіло бранки, на вогонь багаття і на свої щелепи, дав зрозуміти, що вогневики вбираються спекти Вао і з'їсти.
Ун скочив уперед, як леопард. Вогневики поховалися за валунами.
Тим часом наспів Зур. Коли друзі підійшли до ворогів настільки, щоб було можна кинути дротик, ва сказав:
— Хай Ун іде праворуч. Тоді деякі з тих, хто ховається серед скель, стануть видні.
Уламр обійшов багаття широким півколом. Двоє вогневиків, причаєні за каменем, кинулися тікати, але дротик просвистів у повітрі. Над рівниною розітнувся жалібний зойк.
Ва і собі кинув дротик. Другий воїн, поранений у стегно, звалився додолу.
— У вогневиків троє поранених! — гукнув уламр.
На заході росла чорна стіна громових хмар. Грозові розряди, прошиваючи небо і землю, сповнювали незбагненною тривогою все живе. Місяць сховався за непроникною хмарною запоною, і: місцина освітлювалася лише кволими відблисками пригаслого багаття та сліпучими спалахами зірниць. Вогневики, зробившись невидимими у пітьмі, стали недосяжними для рогатин і дротиків. І Ун, і Зур, і всі лісовики розуміли, що безглуздо атакувати ворогів, схованих у мороці серед валунів.