— Не панікуйте! — строго осмикнули його.— То наші війська заманюють ворога вглиб території, щоб потім могутнім ударом його розгромити.
А другого дня той же голос райкомівський наказав готуватися до евакуації. Терміново. Не гаючись.
— Вивезти все під мітлу! А решту спалити!
— А свиноматки? — спитав у відчаї Петро Іванович.— Три десятки свиноматок поросних, куди їх?
— Спалити!
— Може, людям роздати? — Наказ спалити ніяк не вкладався Тимошенкові в голові.
— Щоб німцям дісталися?! Ворога годувати збираєтесь?! Глядіть, Тимошенко, щоб не довелось покласти квитка!
Тим розмова й скінчилася.
Ще кілька діб проходив, краючись серцем, Петро Іванович. Уже погнали череду великої рогатої худоби, табун коней і отару овець, а на свиноматок ну ніяк не піднімалась рука, хоч дзвонили з райкому щодня! Він ще більше схуд, почорнів на лиці, рухи його стали нервово-похапливими. І лиш тоді, як загриміло майже поруч і по шосе посунули наші війська, що відступали, переймав командирів, умовляв забрати свиней: "Ти што, рєхнулся? Люді гіб нут, а єму свіньї...!" Лише тоді він врешті зважився.
Ви чули, як вищать свині, коли їх смажать живцем? Краще не чути й не бачити!
Після того, як обвуглилася остання жердина з колгоспних будівель, настала черга і йому вирушати на схід. Посадив дружину з дітьми на підводу, сказав добратись до села на Полтавщині, де жила його сестра. Взяли тільки найнеобхідніше, бо виїжджали ж ненадовго: ось-ось наші війська поженуть німців...
— А ти? — плачучи, питала Людмила Іванівна.— Як ми без тебе?
— Їдьте, їдьте, я вас наздожену. Тільки на хвильку заскочу в райком, здам печатку.
Печатку Петро Іванович завжди носив з собою: не довіряв навіть залізній скрині, що стояла в конторі і в якій зберігалися гроші та всі документи. До скрині тієї мав ключ і бухгалтер: мало що збреде чоловікові в голову! Візьме та й пристукне де не треба печатку! Мороки тоді не обберешся. Тож печатка завжди була при ньому. Жінка нашила навіть спеціальну кишеньку. Лягав спати — діставав, клав під голови, щоб часом не витягли діти. І, проснувшись, в першу чергу думав: "А печатка?" Лап-лап під подушкою: є! Осьо вона, рідна!
Страшну силу мала та кругла штуковина. У нашому житті основне — документ. Без документа й людина не людина. Нуль без палички — ось вона хто! А документ без печатки? Клаптик паперу, підтертись і викинуть. Тож печатка всьому голова. Усьому живому та мертвому. Петро Іванович носив печатку як ікону. І не пришльопував не глядя, лиш би щось було написано, ні! Сто разів перечитає та подумає: ставить — не ставить? Аж тоді розстебне потаємну кишеньку, дістане печатку, в ганчірочку чорну акуратно сповиту, похукає, мов поцілує, та й тоді рука на хвилинку над папером зависне: а може, не ставить? Ну ладно, де вже моє не пропадало, поставлю. Іди, чоловіче, та радій, що став віднині повноцінною людиною.
Так що печатку Петро Іванович беріг більше, ніж власне життя.
А тут фронт. А тут німці під боком. А тут можуть і вбити або — ще гірше — узяти в полон. Обшукають і знайдуть печатку. Доказуй потім, що її не добровільно фашистам оддав. Живого судитимуть, а за мертвого розправляться з дітьми та дружиною.
Тож Петро Іванович ніяк не міг поїхати разом з сім'єю. Як серце не краялось.
Того ж дня, вирядивши Людмилу Іванівну й дітей, подався в райком. Саме в райком, а не в райраду: давно звикнув до того, що всім керує райком, а секретар — цар і бог у районі. Йшов селом, і з кожного двору виглядали люди, і в очах кожного читав: "Утікаєш? А ми?" І той осуд німий аж пригинав його голову. Вернеться в село вже наприкінці війни, нікому не вийматиме очі, що був в окупації. Пам'ятатиме, як ішов онімілим селом, не сміючи людям глянути в очі.
А вибрався за село на бруківку, то й там було не легше. Нескінченним потоком рухалися машини, підводи, брели змучені люди: все на схід та на схід. А позаду, їх наздоганяючи, гримотіло погрозливо, обволікало весь небосхил пилюкою й димом. Якийсь дідок з очима божевільного причепився по дорозі до Петра Івановича, випитуючи, чи німців немає попереду. "Та одчепіться, діду, од мене, я знаю стільки ж, скільки й ви!" Ледь одв'язався, а люди сунули й сунули в безвість.
Вимотаний, як ніколи натомлений, ледь добравсь до райкому.
Райком зустрів його розчахнутими навстіж дверима, осиротілим пам'ятником Леніну. Вождь революції щосили стискав в одній руці свою кепочку, а другою сердито тикав у бік Києва: "Іуди бляді чкурнули! Туди!" — Ленін під гарячу руку і не таке міг сказати.
В приміщенні, кабінетах — сліди панічної втечі. Висунуті шухляди, перевернуті стільці. Вікна поодчинювані всі до одного — через вікна стрибали, чи що? "Не панікувати!.." Ну й ну!
На підлозі — якісь документи, підшивки газет. Затоптані так, наче по них табун коней прогнали. А в першого, в його кабінеті, у сейфі відкритому — гора райкомівських бланків. Бери і пиши що завгодно.
Вийшов з райкому пригнічений, не знаючи, куди далі податись. Що робити з печаткою, яка муляла в груди, весь час про себе нагадуючи? Знищити. Зарити у землю? А як потім докажеш, що не загубив або, ще гірше,— не передав німцям? Лишалася надія несмілива, що когось застане у виконкомі райради.
У виконкомі застукав лише сторожа.
Тикав печатку, просив дати розписку.
— Бог з тобою, синку, я й розписатись не вмію. Хрестики ставлю. Паняй у Київ, вони туди всі дременули. Там їх і знайдеш.
Тож не лишалось нічого іншого, як податись до Києва.
Вже за Житомиром капітан і два лейтенанти перехоплювали військових, при зброї і без, що втікали в напрямі Києва. Зупинили й Тимошенка.
— Кто такой? Документи!
Дістав посвідчення, подав капітанові.
— Прєдсєдатєль колхоза? Што ж, прєдсєдатєль, прідьотся нємного і тебе повоєвать. Задержим нємца до пріхода наших частєй.
— Дак я ж без оружія,— озвався несміливо Петро Іванович. Намагався говорити по-російському: раз чоловік говорить російською, то й ми до нього тією ж. Що ми, не люди?
— Нічаво... Лейтенант, бері єво вторим номером в пулємьотний расчот!
Цим несподіваним поворотом долі Петро Іванович був такий приголомшений, що на мить і про печатку забув. Його, голову колгоспу, ще й заброньованого, та в рядові!