Печатка

Страница 4 из 13

Антоненко-Давидович Борис

Але Осадчий і на думці того не мав. Він цілком спокійно слухав солдатську белькотню й тільки іноді, видимо, і йому уривався терпець; тоді він смикався наперед і намагався спростувати солдата. Та куди там! Солдат не звертав на нього жодної уваги, що далі він говорив, голос йому все більше й більше ставав крикливіший. Ніби не ми, вдвох з Осадчим, були його єдиними опонентами, а тут, у волосному дворі зійшлася вся всеросійська контрреволюція, яку він мусить розтрощити на друзки.

Я вже перестав покладатись навіть на Осадчого. Я гаразд знав, що все це скінчиться недобре, і мене вже не цікавили деталі цього кінця. Я навіть звикся за ці кілька хвилин солдатської промови з неминучістю небезпеки, і вся гострота відчуття її — для мене вже минула.

З височини нашого воза було видно далеко за волосне подвір'я. Сонце спускалось до обрію, і в багряному океані бовваніли за слободою далекі вітряки й байрак. Мов із в'язниці, я задивився на ті неосяжні простори, де нема ні натовпу, ні Осадчого, і не чути солдата, і ту ж мить згадав чомусь за кавуни, що я їх купив був на базарі перед сходкою і залишив у сторожевій комірчині волосної хати. Я сумно подумав, що кавунів тепер нам, без сумніву, не їсти, й мене опанувала досада. Щоб якось розрадити себе, я почав гадати, що б оце я робив удома. Я міг би піти до Просвіти, там я побачив би Нюсю і ми пішли б із нею за місто — в поле або на соборний цвинтар. Для цієї Нюсі я потай від матері замовив одній черниці вишити українську сорочку і на іменини, що будуть через півтора місяця, я подарую їй цю сорочку. Якщо мої справи з репетиторством будуть і в Харкові нічого, куди я переїду восени до університету, я, певно, поберусь із Нюсею. Мені трохи прикро, що вона "Нюся", а не "Ганна", бо Ганна попри всі мої старання ніяк до неї не прищеплюється: я давно вже помітив, що Нюся взагалі ще не гаразд усвідомилась, а з другого боку, вона боїться, що її ім'я будуть плутати з Гапкою. А Гапка —— це ж!.. Це-то так, але я хотів би спитати Нюсю, чим ім'я Гапка гірше від її прізвища — Соломаха? А свого ж прізвища вона не соромиться, хоч, правда, її батько на вивісці своєї залізо-бляшаної крамниці написав — Соломахов, Я розумію, власне, чого Нюся так часто натякає швидше нам побратись, і це дратує мене вкрай. Я прекрасно бачу, що вона й за чорта ладна б піти, аби тільки мерщій позбутись свого жахливого прізвища...

Леле, я не знайшов утіхи в своїх міркуваннях про

Нюсю. Мене навіть розсердили вони. Тепер я міг би вже, не зважаючи ані на що, байдуже злізти з воза й проштовхати собі дорогу на вулицю, щоб найняти першого стрічного дядька одвезти мене до міста. Та саме в цей час солдат кінчив свою балаканину і під співчутливий і заохотливий гамір зліз із воза. Тут саме б і мені з Осадчим злізти та піти собі далі, хоч і переможеними, але все ж таки не зганьбленими й цілими,— мовчки вислизнути від небезпеки під загальний гамір. Але не з таких був Осадчий! Він почекав, поки навколо біль-менш утихомирилось, і тоді вже, не зважаючи на глузливі, а то й просто ненависні погляди дядьків, він виступив. Він почав свою промову зовсім спокійно і незалежно, ніби нічого й не трапилось допіру.

— Люди добрі, братці, товариші! Я, розуміється, не вмію так балакати, як оцей товариш, що тут говорив, я буду просто, по-мужицькому, без математик... Хто ми такі? Я вас питаю, хто ми такі?..— Він стукнув себе у сухотні увігнуті всередину груди, і від того кінець останнього його слова одломився й трагічно забринів камертоном. Щось незвичайне дмухнуло з тих Осадчиних грудей на дядьків, вони затихли, як і перед цим, коли слухали солдата, і тільки моя постать у вишиваній сорочці під студентською тужуркою муляла їм очі. А Осадчий запалювався далі. Все нутро йому клекотіло, голос дедалі гучнішав, йому бракувало іноді потрібних слів, тоді він допомагав собі мигами й усякими вихилясами.

— Ми українці! — гордовито відповів він сам собі й переможно подивився навкруги. Я гадав, що сама тільки ця згадка за навісних "українців", після солдатської промови, збурить сходку, але Осадчий не дав їм оговтатись. Він перейшов у контрнаступ і сміливо кинувся назустріч супротивній хвилі:

— А хто такі українці, я вас питаю! — і знову ж сам собі відповів: — Та це ті, що їх гнітила цариця Катерина та цар Петро ще двісті років тому! А хто така була цариця Катерина, я вас питаю! Та це, не вам кажучи, була така курва, що...

Тут Осадчий знизив свій голос і по-домашньому почав розповідати соромітські подробиці з любовних царициних пригод. Його неабияка фантазія допомагала йому в належний спосіб змалювати розпутний образ легковажної цариці, гнобительки славних запорожців. Він оповідав про неї такі, бувальці й пригоди, що, певен, найпедантичніший й найсумлінніший історик, який би присвятив усе своє життя Катерининській добі, не знав би все ж таки й сотої частки з того всього,, що тут так образно й щедро подав Осадчий дядькам у своїй промові. І — хочете вірте мені, хочете не вірте,— але цим він переміг їх. Скоро зайшла мова про ті любовні авантюри, як лиця дядькам пояснішали, стали приязно посміхатись і, з кінцем, дружній регіт на ввесь двір покривав нові дотепи Осадчого. Навіть солдат, що недавно тут розносив нас на всі заставки, тепер, забувшись, роззявив рота і уважно слухав Осадчого, щиро посміхаючись разом із іншими. А Осадчий гатив, далі й далі. Слухаючи його, я мимоволі подумав, що, коли б йому ще освіти трохи, з нього, далебі, вийшов би непоганий порнографічний белетрист. Скінчивши свої філіппіки, Осадчий зітхнув і підбив підсумки:

— Оці полюбовники Катеринині, оці блюдолизи прокляті (дядькам чогось подобалось це "блюдолизи" і вони знову зареготали) і порозбирали запорізькі землі, а нас, українців, обернули в московську, кріпацьку неволю!..

Дядьки тепер жадібно слухали кожне його слово. Але що я кажу —"слухали"! Вони ковтали, всмоктували, вбирали ці слова, що їх, не запинаючись, кидав на всі боки Осадчий. Сталась метаморфоза, яку я не годен був зрозуміти. Цей Осадчий не тільки привернув їх до себе, ні — владно поодмикав їм душі й вільно походжав там, як у себе в господі.