ЯВА 10
Залужний (увіходить з бокових дверей). Чортзна-що з дитиною! Де воно набралось крамоли такої? У кого воно вдалось таке? Н-не понімаю. Батько, мати порядошного, благородного роду, порядошні, благородні люде, а воно... отаке викиньсь! Що мелють крамольники, голодранці якісь, мерзавці якісь, і воно те... і воно те... Так от... от силу взяла крамола! (Помовчавши.) Ну, це ослаблення власті... ослаблення власті, більш нічого. Що їх би вивішать, усіх крамольників чортових, порозстрілювать їх, і ті оселі, де жили вони,— поруйнувать, попалить... і більш нічого... більш нічого.
ЯВА И Залужний і Лена.
Лена. Нічого, Митічка, Колічка аж ніяк не інтересується коником. Йому треба такого чогось... блискучого, знаєш, і такого, знаєш, чогось, щоб кувікало, пищало...
Залужний. Звісно, що треба. І треба козацької зброї йому іграшкової, фігурок людських треба, нарядить офіцериком треба його і привчать... хай учиться вцілять. За воспитания серйозно, знаєш, треба взяться.
ЯВА 12
Ті ж, Олексенко і Сохацький.
Сохацький. Доброго здоров'ячка вам!
Олексенко. Здрастуйте вам! (Чоломкаються. Лені руку цілують.)
Залужний. Хай учиться вцілять у фігурки. Бо тут воспитаниям як не викорениш з його крамоли тії, так... пропала, зовсім пропала дитина. Батьківської порядошності, степені батьківської і сліду не буде в йому.
Лена. Так от, боже мій. Отаке з дитиною! Га?
Олексенко. Та що? Мо нездужа, борони боже?
З а л у ж н и й. Та ні. Не нездужа, а... таке щось з ним... (Сідає.) Пішло на кухню, понімаєте... Сідайте.
Олексенко сідає, Сохацький стоїть.
Пішло на кухню, понімаєте, і таке нам балака... прямо крамолу нам.
Сохацький. Ай-я-я!
Олексенко. Научено.
Залужний. Не що ж то й воно!
Лена (сідає.) А Антона... Понімаєте, Киріяко Оліяно-вичу, а Антона та Гапку такими пороблено... такими... що хоч дому цурайсь. Неблагодарність тобі, грубіянство...
Залужний. Та прямо чортзна-що!.. Беззаконство, розпутство.
Олексенко. Ох-хо-хо! Таке ж... отаке ж самісіньке й у мене. Нема, нема життя тепер чоловікові доброму!.. Таке й у мене. Понімаєте, Дмитре Ивановичу: наймита таким зроблено... таким... що... ось послухайте, що мені сьогодні було з ним. Понімаєте: "Викоси лучку, Омелько",— загадую сьогодні йому, а він: "Е, ще й косить буду! Жалування прибавте!" — "Що ти,— кажу...— не розсуждать!" — кажу. А він: "Що ви? Я мію право розсуждать!" — як погуконе на мене. Так отаке... таке воно тепер!
Залужний. Таке ж, таке... Хм-хм... таке. А ось що ще мені вчора було... Понімаєте, Киріяко Оліяновичу, що мені вчора було! Понімаєте: договоряю робітників учора там на одно діло управське. Як ось де взялись жиди якісь, підійшли і давай їм: "Не йдіть робить до його... Він се, він те, він сякий, він такий", та, не довго думавши, та по-матушки на мене як загнуть!.. Та: "Він не чоловік, беріть по три рублі в день з його". Он що вчора мені, прямо лихо тепер.
Сохацький. Ай-я-я! Лишечко!
Залужний. Еге. Та й зодрали учора... шістсот рубликів з мене.
Сохацький. Ай-я-я! Чистий грабіж! ^3 а л у ж н и й. Та де ж? Де ж не грабіж! Управа 400 дала мені, а я двісті своїх, як одну копійку, доклав.
Л е н а. Та ти, Митічка, усе так, усе своїх, усе докладаєш. Не жалієш свого (до Олексенка) добра отечеству... Ха-ха! Він усе так. "Хай для отечества",— каже.
Залужний. Звісно, з управи можна б і більш взять було, та... я краще своїх докладу. У мене нема того, як он у Буджинського... Понімаєте, Киріяко Оліяновичу. Проводить телефон, мошенник, і земство ніяк йому грошей не може настачить. Що ж то воно? А в мене нема того... Я... я увесь для отечества.
Сохацький. Так, так, для отечества! Ви, ви... е, і не оцінить вас!
Залужний. Звісно, що... я... кажучи по правді... не однії награди б уже, та... бог з нею.
Лена. Бач, Митічка! Ти для отечества, а воно, бач: і досі й награди нема тобі... А ти... де й грошей набрать, як усе так!..
З а л у ж н и й. Та за вчорашні я скажу управі: верне — верне, а не верне — бог з нею.
Сохацький. Верне. Єй-богу! Як же! Хі-хі! Я свіди-тель... своїх, скажу, Дмитро Иванович.
Олексенко. Е... не понімаю, Дмитре Ивановичу. Значить, ви той... Значить, ви договорили за двісті робітників, тепер...
Залужний (з жахом). Що за двісті?
Олексенко. Робітників учора.
Сохацький. А вони б... Хі-хі!., і за шістдесят стали б були.
Залужний (устає.) Ах, ви були при тому! (Убік.) Пху! Щоб вас чорт забрав! Отак забуться! (До Лени.) Хоч би підштовхнула була! (До Олексенко, і Сохацького.) Тут... е, понімаєте, Киріяко Оліяновичу... е, Семене Семеновичу... Сідайте!.. (До Лени.) І не підштовхнула, дурепище... ще й сама почала.
Л е н а (до Залежного). Боже мій! Чи я ж знала? (Хлипа.)
Залужний. Е... Киріяко Оліяновичу, Семене Семеновичу... задурили вчора мене, чисто задурили... таке ввижається мені, мов я, мов... не знаю, що й кажу вже. Голова шумить, світ колесом мені. Памороки забили, чисто забили.
Олексенко. Ото ж, Дмитре Ивановичу... Я-бо й кажу... забили. А воно ось як було...
Сохацький. Забили. А воно ось як було...
Олексенко. А воно ось як було: ви за двісті вчора.
Сохацький. За двісті. А управа чотириста... ще. двісті й...
Залужний. Та цсс!.. (Убік). А, чорт рогатий! (До Лени.) А й сама ще... пампушка гречана... у-у! (Кривить.) Вий тепер. (Убік.) Оце так! І як мене чорт надоумив договорять учора при їх?
Лена. Це ж усі, усі взнають: і Палагея Василівна, і Варвара Михайлівна!
Залужний (убік). Отак не схаменись! І піднесла вас чортяка! (До Олексенка і Сохацького.) Тут, знаєте, Киріяко Оліяновичу, Семене Семеновичу... договор такий, умілість... Хм-хм!.. І ви ж... шмагали мені. Мовчіть, знаєте, діло світове... і вам дістається... е... (Риється в кишені.) Нате, Киріяко Оліяновичу.
Олексенко. Та що це ви? Я... я ніколи з вас. Залужний. Нате. Мовчіть, знаєте. Ось нате-бо. Олексенко. Та я... дивіться! і таке! Я... я свій чоловік! Залужний. Та, Киріяко Оліяновичу! Не... не погубіть. Олексенко. Не вірите?.. Мені?.. Я... (устає, одводить убік Залужного). Я свій чоловік, я й сам... хе-хе! Я... Сохацький наставля уші, слуха.
Олексенко. Оце ж... церкву лагоджу і... і разом... хе-хе!., погріб винний собі на... на церковні гроші. Свій! Хе-хе!